Глава 5. Як Новий рік зустрінеш...

— І що тепер робити? — вдивляючись в очі чоловіка, ніби в них заховані відповіді на всі мої питання, прошепотіла я.

— Чекати, — зітхнув Антон, відкладаючи свій смартфон. Скільки він не намагався додзвонитися до когось зі своїх друзів, усі не відповідали. Як не відповідали Оскар і Саманта, яким надривала телефон я. Все ж ясно, люди святкують, гримить музика, тому й не чують. Передноворічна ніч, як не крути.

— Чекати чого? Ранку? Ти жартуєш? — майже задихнулася обуренням я. — Піди заглянь під капот, може сам щось зможеш зробити!

Він зміряв мене здивованим поглядом і, ледьусміхнувшись, стиха мовив:

— Ми заблоковані в авто. Коли електроніка псується, двері блокуються.

— Прекрасно! Це ми тепер тут будемо проводити свято? — проклинаючи всіх і все на світі, я важко хмурилася і бубніла собі щось під ніс, а Антон лише всміхався.

Час минав, холод просочувався до нас кожною щілиною, своїми щупальцями торкався рук, проникав під одяг і обкладав, ніби льодом. Щоб не замерзнути, потрібно рухатися. Якби ми застрягли хоча б у великій машині, як от у фургоні, могли б хоч потанцювати, а так... Старалася кивати пальцями на ногах і терти рука до руки, щоб хоч якось зігріватися. Леонов, підперши голову рукою, спокійно вглядався в сутінки, що повільно спускалися на землю, перетворюючи контури дерев на суцільну лінію горизонту. По ньому й не скажеш, що він змерз. Лише ніс і щоки трохи почервоніли та й все.

— Добре, що Мая сьогодні в гостях. Святкуватиме з родичами, моя кузина з сім'єю приїхала в Куршевель на кілька днів, — поділився він, першим порушивши тишу.

— Ти думаєш про неї. Це тішить мене, — всміхнулася схвально, вже майже не відчуваючи своїх рук. Здалося, що я вже не мала сил навіть терти їх, а повітря, яким дихала, було холодним.

— Як же не думати? Це ж моя племінниця... Брат довірив її мені, — здається, щиро здивувався.

— Декому навіть на рідну дочку начхати, — хмикнула я.

— Не кажи так, містер Келлер дуже любить тебе. Просто не всі люди вміють показувати свою любов, не всі вважають це правильним.

— Згодна з тобою, — кивнула я, вже відчуваючи, що починаю говорити в носа. Супер! Захворіти на Новий рік буде прекрасним завершенням року і початком наступного!

— Змерзла? Давай, я зігрію. Ходи сюди... Або знаєш, перелізь на заднє сидіння. Там буде краще, — запропонував Антон, і першим продемонструвавши чудеса перенесення в просторі. Мені перелізти було ще легше, то ж вже за мить я сиділа на диванчику, а чоловік поруч поспішно розстібував пальто.

— Ходи, — прошепотів ніжно, запрошуючи прилинути до його грудей. Мене одразу ж міцно обійняли, загорнули у поли вдяганки і притулилися вустами до волосся. Тихе розмірене дихання заколисувало й зігрівало. В принципі зараз провести ніч отак не здавалося мені зовсім невдалою ідеєю. Нашу машину засипало снігом, хурделиця перемітала шляхи і жодне авто не проїхало повз. Десь лунав сміх і п'яні тости, але все це було таким далеким і нікчемним. Я лежала в теплих обіймах чоловіка, слухала биття його серця і спостерігала за шоу маленьких сніжинок, що лягали на вікна авто. Зловила себе на думці, що саме тут мені й хочеться бути. Відірвана від світу, вручена в турботливі теплі руки.

— Тепліше? — пошепки спитав Антон, погладивши моє волосся. Я всміхнулася.

— Дуже тепло...

Здалося, що новорічна ніч — найкращий час для того, щоб відпустити минуле. А як його можна відпустити? Лише розповівши.

— Ленц був моїм першим і єдиним, як я тоді вважала, коханням. Ми зустрічалися два роки і мали побратися, — прошепотіла, відчуваючи, як напружується тіло чоловіка. Кожен м'яз став твердим, наче з каменю, а пальці на моїй спині застигли, більш не погладжуючи мене. — Зустрічалися сильно сказано насправді. Ленц був другом Саманти, вона нас познайомила. Ми багато часу проводили разом, а потім я повернулася в Київ. Він телефонував, слав електронні квіти. На наступні канікули я знову приїхала, він зустрічав в аеропорті з великим букетом. Коли запропонував зустрічатися, я була щасливою. Ми провели прекрасні дні разом, тоді я часто приїздила в Швейцарію, але не до батька, а до коханого. Він двічі приїздив у Київ, але мама не злюбила його. Ніби відчувала. Не дивлячись ні на що, ми вирішили одружитися. Я навіть думала, що стану жити в Швейцарії. Якось я приїхала без попередження, хотіла зробити сюрприз. Натомість сюрприз зробили мені. Коли натиснула на дзвінок у квартирі нареченого, мені відкрила Дора, загорнена в простирадло. Вони думали, що це кур'єр привіз їх замовлення. Відтоді я трималася від усіх чоловіків на відстані, боялася пережити подібне. Але дізнавшись, що вони одружуються, просто злякалася цієї зустрічі. І тому попросила тебе скласти мені компанію. Щоб він не думав, що мені досі боляче.

— А тобі досі боляче? — дещо схвильованим голосом прошепотів юнак. Я стиснула плечима.

— Ні. Я залишила це в минулому, просто так і не навчилася довіряти.

Якийсь час панувала тиша. Пальці на моїй спині знову ожили, продовжуючи гладити її, малювати дивні візерунки. Я вже досить зігрілася, але все одно не наважувалася покинути затишні обійми.

— Він бовдур, до того ж сліпий, якщо не зміг оцінити тебе і не збагнув свого щастя. Навіть танцювати з тобою набагато приємніше, ніж займатися сексом з іншою... — враз пролунав тихий голос, сповнений ніжних ноток. Я засміялася, піднявши повний лукавства погляд до очей чоловіка, але не знайшла там і натяку на нещирість. — Ти заслуговуєш бути щасливою, бути коханою.

— Кохання не існує, — прошепотіла я, піднімаючись так, щоб добре бачити обличчя співрозмовника. Він подався за мною.

— А якщо хтось доведе тобі зворотне?

Я встигла лише всміхнутися, як до моїх вуст ніжно торкнулися його вуста. Невагомо, лагідно, солодко, ніби збирали з квітки нектар. Серце затремтіло в грудях.

— Ти подобаєшся мені, — прошепотів голосом, що враз став хриплим. — Тому я так хотів дізнатися, що в тебе на серці. Але якщо там вільно, відчини його. Я хочу допомогти тобі навчитися довіряти людям, хочу зробити тебе щасливою. Дозволь...