Глава 7.

Женя Климова

Пройшов місяць з тієї розмови, а я все ще з сумом згадую відносини з Костею, що так і не почалися.

Оля розповідає, що він пішов до крайніх заходів, кожен день з'являючись з новою барбі під ручку. Ну і пофіг!

У мене є справи важливіші - захворів тато і треба їхати до мами на допомогу, тому що важко доглядати за двома хлопчиками 6 і 10 років, ходити на роботу і мотатися в лікарню.

А у мене тиждень канікул, з'їжджу і допоможу матусі.

Папа в останні роки сильно здав, його хронічна хвороба нирок прогресувала, і ми нічого не могли вдіяти, тільки лікувати рецидиви і спостерігати.

Я зайшла в поїзд і, сівши на верхню полицю, поринула у світ любовного роману.

Такий цікавий сюжет - обидва айтішника, і такі ж молоді, як я. А кохання яке у них ... фантастичне. Не дарма автор назвала книгу «Мій фантастичний хлопець», кожна дівчина хотіла б знайти «свого» Алекса ... А  не Кость легковажних!

Легкий ритм коліс, заколисування туди-сюди, фоновий шум, дощ за вікном - в цьому є своя романтика. 

Люблю я поїзди, якась нездорова це любов, в основному люди не жалують дорогу, а мені подобається ...

На пероні задзвонив телефон, мама хвилювалася як я там.

- Привіт, мам, я вже приїхала, тільки з поїзда зійшла.

- Добре, доню, бери таксі і їдь додому, я хлопчиків залишила одних, а сама біжу на роботу.

- Уже ловлю. Цілую!

Пацани  зустріли радісно, ​​стрибаючи на мене і обіймаючи, як макаки.

Я їм купила по водному пістолету, вони минулого літа про нього мріяли, ну і куди ж без цукерок - цілий кілограм, шоколадних, сподіваюся, мама мене не приб'є. 

- Женя, дякуємо! - кричали хлопчики з набитими ротами.

Люблю свою сім'ю і особливо цих двох бешкетників!

Тиждень пролетів непомітно – готування їжі, прибирання, похід в лікарню, з'їздила до бабусі. 

В основному, проводила час з братами, гралися в козаків-розбійників, морський бій, в приставку трохи порубались і ще намагалася з ними робити уроки.

Тато був дуже слабким, але стан стабілізувався і начебто йде на поправку.

Сподіваюся все буде добре! 

Маму особливо шкода, крутиться як білка в колесі, і нема кому допомогти. Я заїкнулася про академічну відпустку і почула таку тираду, що Польці ще вчиться і вчиться.

Проводжали мене втрьох - мама і хлопчики. 

Пройшов ще тиждень, весь в навчанні і турботах - я влаштувалася на додатковий підробіток в бар, танцюю, ні, не стрип денс, цілком пристойний контемп, але все одно не дуже це приємно, виступати перед п'яними людьми, пропозиції надходять всілякі...

Але мені треба допомагати мамі - а вечорами лабораторії не працюють, та й не візьмуть зелену першокурсницю в пристойну лабораторію на хороші гроші.

Танцювати я вміла добре і любила. Присвятила їм 6 років свого життя і ніколи не шкодувала про це. Танці - це пристрасть, жіночність, ритм, естетичне задоволення.

А в неділю подзвонила мама і плакала в слухавку ...

Татові стало гірше, перевели на діаліз. А це дорого і не обіцяє нічого хорошого.

Я ридала разом з нею, не маючи можливості допомогти, знову заговорила про академічну відпустку, але мама ще гірше заплакала і попросила не робити дурниць, а слухати старших.

Костя Костомаров 

Батьки запросили на чергову офіційну вечерю, а значить - чекай біди.

Мій тато власник величезної корпорації з виробництва побутової хімії, старший брат - директор найбільшого філії, а мама - директор з маркетингу. 

Всі при справі, важливі і могутні боси.

Я ж хотів відкрити маленьку, але незалежну компанію з розробки відеоігор нового покоління. 

Мене ще з підліткового віку почав цікавити цей напрямок, але батьків не перепрешь - мені дорога замовлена ​​тільки в Костомаров Про. 

Але я планую повоювати за свою незалежність!

- Мамо, тату, Олег, добрий вечір! - привітався з усіма, хто сидить за столом.

Було накрито на чотири персони, страви ще не подавались, мама демонстративно підняла одну брову і нею вказала на годинник, що висів на стіні - я запізнився аж на 9 хвилин! Ох і ах, але для моєї сім'ї з їх ефективним тайм-менеджментом, це непоправна помилка.

- Сідай, сину! - батько вказав на вільне місце, куди я тут же примостився.

- Подайте аперитив! - дала розпорядження моя мама. 

Їй треба було народитися в 18 столітті, з неї великі класики могли б списати образ барині або графині, аристократична, зарозуміла, завжди виглядала на 1000%, мама не терпіла помилок і рідко прощала їх.

Вечеря була, звичайно ж, вишуканою, красивою і неймовірно смачною. Ми за столом мало говорили, так було заведено, а ось вже за чашкою кави приступали до обговорення гарячих тем.