Розділ 7

Після битви в горах Катя відчувала, що стара «вона» зникла назавжди. Університетські коридори здавалися занадто вузькими, а людська мова — занадто повільною. Марк спостерігав за нею з тривогою, яку не міг приховати навіть за своїми лекціями.

​— Твоя кров співає іншу пісню, Катю, — промовив він, коли вони залишилися одні в покинутому крилі вежі. — Ти не просто отримала частину моєї сили. Ти пробудила те, що спало у твоєму роду віками.

​Катя підійшла до вікна. Надворі панувала ніч, і повний місяць заливав парк сріблом. Раптом її пальці почали видовжуватися, а шкіра вкрилася ледь помітним, майже прозорим пухом, що виблискував, як іній.

​— Марку, мені страшно... і водночас я ніколи не почувалася такою живою, — прошепотіла вона.

​Вона заплющила очі, і світ навколо змінився. Звуки стали об'ємними, а запахи — кольоровими. Вона відчула, як її хребет вигинається, а тіло стає легким, наче витканим з туману.

​Це не був звичайний барс. Перед Марком стояла Снігова Примара — рідкісна істота, про яку в татовій книзі було написано лише кілька рядків. Вона була меншою за Марка, витонченішою, з довгим пухнастим хвостом і очима, що світилися фіалковим світлом. Її шерсть була білою, але на сонці вона ставала абсолютно прозорою, роблячи Катю майже невидимою.

​— Ти — не просто барс, — Марк підійшов ближче, вражений її красою. — Ти Крижана Рись-Привид. Легендарна варта розлому. Твоя доля — не битися, а бачити те, що приховано від усіх інших.

​Катя-рись тихо муркнула, і цей звук вібрував у самому повітрі, зцілюючи дрібні рани на руках Марка. Вона відчула, як татова книга в її сумці нагрілася.

​— Марку, я бачу це... — пролунав її голос прямо в його думках. — Під університетом є ще один рівень. І там хтось чекає на нас. Хтось, хто знав мого тата.

​Марк поклав руку на її сріблясту голову.

— Тоді ходімо, моя Примаро. Тепер, коли ми обоє звірі, ніхто не зможе нас зупинити.

Катя-Примара відчула, як її лапи ледь торкаються холодної підлоги, не залишаючи жодного звуку. Її нова сутність була подібна до гірського повітря — прозора, невловима, але сповнена сили. Марк ішов поруч, його потужна постать барса кидала густу тінь на стіни, але Катя була самою тінню.

​Вони спустилися в занедбаний архів, де повітря пахло пилом століть і застиглою магією. Катя зупинилася перед стіною, яка для людського ока здавалася суцільним каменем. Але її фіалкові очі бачили крізь ілюзію: там пульсувало блідо-блакитне світло, ідентичне до того, що зараз теплилося в її власних грудях.

​— Тут, — пролунав її голос у думках Марка. — Татова книга веде мене сюди. Це не просто сховище. Це його робочий кабінет, який він запечатав перед тим, як...

​Вона торкнулася лапою холодного каменю. Срібляста шерсть на її плечах спалахнула, і камінь почав розчинятися, пропускаючи їх усередину.

​Кімната була заставлена дивними приладами: астролябіями, що стежили за рухом зірок розлому, та колбами з мерехтливим туманом. Але в центрі стояв великий стіл, на якому лежав розгорнутий сувій. На ньому була намальована Катя — саме в такій подобі Крижаної Рисі, з тими самими фіалковими очима.

​— Він знав, — прошепотіла Катя, знову стаючи людиною, але її волосся все ще світилося сріблом. — Він знав, що я стану такою. Марку, подивися на дату на сувої. Це було написано в день мого народження.

​Марк підійшов ближче, знову набуваючи людської подоби. Він взяв сувій до рук.

— «Для моєї Каті. Коли ти прочитаєш це, розлом почне вимагати своєї ціни. Пам'ятай: барс захищає двері, але рись — це і є ключ».

​Раптом підлога під ними здригнулася. Стара астролябія на столі почала шалено обертатися, вказуючи на дзеркало в кутку кімнати. У відображенні Катя побачила не себе і не Марка. Вона побачила постать у темному плащі, яка стояла в лісі біля її справжнього дому. Постать тримала в руках таку саму книгу, як у Каті, але вона була чорною, як вугілля.

​— Хтось знайшов іншу частину літопису, — Марк стиснув кулаки. Його татуювання на зап'ясті почало пекти. — Чорний літопис. Якщо вони допишуть його першими, вони зможуть стерти нашу історію.

​Катя подивилася на свої руки, які все ще іноді ставали напівпрозорими.

— Вони хочуть не просто магію. Вони хочуть переписати минуле. Марку, ми маємо повернутися в ліс. Татова книга каже, що справжній фінал нашої історії захований під корінням старого дуба, там, де ми вперше побачили сніг у вересні.

Катя відчула, як дзеркало почало вібрувати, витягуючи повітря з кімнати. Постать у темному плащі на тлі лісу повільно підняла голову, і хоча обличчя було приховане тінню, Катя відчула на собі холодний, вивчаючий погляд.

​— Він кличе нас, Марку, — прошепотіла вона, відчуваючи, як сріблясте сяйво знову проступає на її шкірі. — Він не просто стоїть там. Він вириває сторінки з нашого майбутнього.

​Марк зробив крок до дзеркала, перетворюючись на потужного барса прямо на ходу. Його срібляста шерсть стала дибки, а в горлі почулося низьке, попереджувальне ричання.

— Не відпускай мою руку, Катю. Що б ми не побачили по той бік — не дай йому закрити Чорний літопис.

​Вони разом ступили в холодну поверхню скла.

​Секунда невагомості — і під ногами хруснув перший вересневий сніг. Вони опинилися в лісі біля старого дуба, але світ навколо виглядав інакше. Дерева були сірими, позбавленими кольору, а небо над головою нагадувало розлите чорнило.

​Постать у плащі чекала на них біля самого коріння. У її руках Чорний літопис палав темним вогнем.

​— Нарешті, — голос незнайомця був сухим, наче шелест старого паперу. — Крижана Рись прийшла додому. Твій батько думав, що сховає ключ у твоїй крові, Катю. Але він лише зробив тебе найціннішим трофеєм у цій грі.

​Незнайомець відкинув каптур. Катя охнула — це був не ворог, а старий бібліотекар університету, пан Андрій, якого всі вважали звичайною людиною. Але його очі тепер були повністю чорними.

​— Пане Андрію? — Катя стиснула свою книгу. — Ви були другом мого тата! Ви допомагали йому ховати ці таємниці!