Розділ 6

Ранок в університеті почався не з кави, а з гробової тиші, яка розрізалася шепотом за спиною. Катя йшла коридором, відчуваючи кожен погляд, кожне прискорене серцебиття студентів. Вона більше не була просто дівчиною в оверсайз светрі. Щось у її ході — м’яке, пружинисте, хиже — змушувало натовп мимовільно розступатися.

​Вона зупинилася біля великого дзеркала в холі. Її очі були карими, але варто було їй розсердитися на галасливу компанію поруч, як у глибині зіниць спалахував знайомий блакитний вогник.

​— Тобі пасує ця нова впевненість, — пролунав голос Марка.

​Він стояв біля колони, схрестивши руки на грудях. Біла сорочка була застебнута на всі ґудзики, приховуючи шрами та мітки, але Катя відчувала крізь тканину жар його тіла. Їхній зв’язок сьогодні вібрував, як натягнута струна.

​— Я ледь стримуюся, щоб не зашипіти на старосту, — прошепотіла вона, підходячи ближче. — Марку, я відчуваю все. Навіть те, як миша шкребеться в підвалі іншого корпусу.

​— Твоя дика кров прокинулася, Катю. Тепер тобі доведеться навчитися носити людську маску краще за мене, — він ледь помітно посміхнувся, але його очі залишалися серйозними. — Сьогодні бал у ректораті. Офіційний привід, щоб показати всім: ми все ще тут, і ми контролюємо ситуацію.

​— Бал? Після того, що сталося в підвалі? — Катя здивовано підняла брови.

​— Це війна нервів. Мисливці затаїлися, але вони в залі. Вони чекають, поки хтось із нас зірветься. Якщо ми з'явимося там разом — це буде виклик.

​Вечір. Актова зала.

​Кришталеві люстри відкидали холодні відблиски на паркет. Катя ніколи не думала, що одягне сукню кольору нічного неба з відкритою спиною, але сьогодні це був її обладунок. Коли вона зайшла до зали під руку з Марком Олександровичем, музика на мить здалася тихішою.

​Він був у чорному смокінгу, ідеальний, холодний, як ірбіс на вершині скелі. Але його рука, що лежала на її талії, була гарячою.

​— Дихай, — прошепотів він їй на вухо. — Я чую, як твоя кров починає співати. Контролюй звіра.

​Вони почали танець. Це не був просто вальс — це був поєдинок. Марк вів її впевнено, але Катя відчувала, як його власні кігті ледь не прорізають шкіряні рукавички.

​Раптом музика змінилася на низький, тривожний ритм. Серед танцюючих пар Катя помітила знайоме обличчя. Дядько Степан стояв біля фуршетного столу в офіційному костюмі, але його рука постійно торкалася внутрішньої кишені піджака. Там, де зазвичай тримають срібні стилети.

​Він не був один. Навколо них змикалося кільце людей з "Ордену Очищення", одягнених у вечірні вбрання, що приховували зброю.

​— Вони готують пастку прямо тут, — напружилася Катя, сильніше стискаючи плече Марка.

​— Я знаю, — відповів він, кружляючи її в танці ближче до виходу на балкон. — Але вони забули одне правило: барс ніколи не тікає. Він просто обирає кращий момент для стрибка.

​Марк раптово зупинився посеред зали, привертаючи увагу всіх присутніх. Він підняв келих із шампанським, але його очі дивилися прямо на Степана.

​— Тост за традиції, — гучно промовив Барсов. Його голос перекрив музику. — За тих, хто вірить, що світ належить тільки людям. І за тих, хто знає, що лід завжди перемагає залізо.

​Тієї ж миті світло в залі згасло.

Темрява в залі була не просто відсутністю світла — вона здавалася живою, густою, наче просякнутою магією розлому. Катя відчула, як її серце зробило потужний поштовх, і світ навколо раптом розфарбувався в синьо-білі тони.

​— Я бачу їх, — прошепотіла вона, і її голос пролунав дивною вібрацією.

​Для всіх інших панував хаос: крики наполоханих гостей, гуркіт перекинутих стільців. Але для Каті кожен мисливець був яскравою тепловою плямою. Вона бачила, як Степан вихоплює з-під піджака дивний металевий пристрій, схожий на сріблястий диск.

​— Марку, закрий вуха! — крикнула вона, але було запізно.

​Степан натиснув кнопку, і залу прорізав високочастотний свист, нечутний для людей, але смертельний для перевертнів. Марк скрикнув, схопившись за голову, і впав на одне коліно. Його дихання стало переривчастим, а зіниці розширилися від болю.

​— Схопити звіра! — пролунав голос Степана в темряві. — Дівчину не чіпати, вона просто засліплена!

​Мисливці почали звужувати кільце, тримаючи наготові сітки з аконітом. Вони були впевнені, що без сили Марка Катя — лише перелякане дитя.

​— Ви помиляєтесь, — холодно промовила Катя.

​Вона зробила крок вперед, і паркет під її підборами вкрився шаром льоду. Катя відчула, як дика кров ірбіса всередині неї вимагає виходу. Вона не стала перетворюватися повністю, але її рухи стали блискавичними.

​Перший мисливець, що спробував накинути на неї сітку, навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Катя перехопила його руку, і через її дотик пройшов такий розряд холоду, що чоловік миттєво випустив зброю, а його пальці вкрилися інеєм.

​Вона кружляла залою, наче срібна стрічка. Кожен її удар супроводжувався дзвіном розбитого льоду. Вона не вбивала — вона позбавляла їх можливості рухатися, заморожуючи зброю та взуття мисливців прямо до підлоги.

​Коли вона наблизилася до Степана, той спробував спрямувати диск прямо на неї.

— Ти не одна з них, Катю! Схаменися!

​— Я — берегиня, дядьку. А ти — руйнівник, — Катя різко стиснула кулак, і ультразвуковий пристрій у руках Степана просто лопнув, перетворившись на купу металевих крижаних уламків.

​Свист припинився. Марк важко підвівся, його очі світилися люттю. Він підійшов до Каті зі спини, поклавши руку їй на плече. Його сила почала повертатися, і разом вони створювали таку потужну ауру, що решта мисливців просто кинулися навтіки через розбиті вікна балкона.

​— Досить, Степане, — процідив Марк. — Сьогодні ти підеш звідси живим тільки тому, що вона так хоче. Але це був твій останній шанс.

​Степан подивився на них — на чоловіка-звіра та дівчину, чиї очі світилися однаковим блакитним світлом. Він зрозумів, що програв. Не зброї, а зв’язку, який він ніколи не зможе зрозуміти.