Розділ 4

​Наступного ранку Катя зрозуміла, що зв'язок — це не просто слова. Вона відчувала настрій Марка ще до того, як він заходив у корпус. Його спокій передавався їй, а її тривога змушувала його зіниці ставати вузькими.

​Але в холі на них уже чекала професорка Соколова. Вона посміхалася, але її посмішка нагадувала оскал змії.

— Марку Олександровичу, — просичала вона. — Ректор хоче бачити вас і вашу... талановиту студентку в своєму кабінеті. Негайно.

Марк зупинився як укопаний, і Катя відчула, як по її передпліччю пробігла хвиля холоду — це був його гнів, що передався через їхній новий зв'язок. Він ледь помітно стиснув челюсті, але зовні залишився абсолютно спокійним.

​— Звісно, Елеоноро Вікторівно, — відповів він голосом, гострим як лезо. — Катерино, ходімо. Ректор не любить чекати.

​Кабінет ректора знаходився на останньому поверсі старої вежі університету. Коли вони зайшли, двері за ними зачинилися самі собою, і Катя почула знайоме клацання магічного замка. У кімнаті пахло старими паперами та... вовчою шерстю.

​Ректор, чоловік із сивими скронями та важким поглядом, не встав з-за столу. Він повільно перевів очі з Марка на Катю.

​— Професоре Барсов, — почав він низьким голосом. — Ходять чутки, що ви проводите занадто багато часу з адепткою Білозір поза межами навчального плану. І що в лісі знову бачили сріблястого звіра.

​Катя відчула, як у її сумці завібрував щоденник бабусі. Вона зосередилася, намагаючись не видати страху. І раптом... світ навколо неї змінився. Вона більше не бачила старого ректора. Вона бачила його суть.

​Перед нею сидів величезний, старий вовк із пошматованим вухом, а за його спиною, біля вікна, Соколова перетворювалася на довгу, лускату тінь.

​— Ви знаєте про розлом, — раптом випалила Катя, перебиваючи ректора. — Ви хочете відкрити його повністю, щоб ваші... «друзі» могли вільно полювати в місті.

​Ректор розсміявся, і цей звук був схожий на хрускіт кісток.

— Ти розумна дівчинка, Катю. Твоя бабуся теж була такою. Але вона зробила помилку — вона довірилася коту. А ми пропонуємо тобі силу. Віддай нам щоденник, і ти станеш господинею цього світу, а не просто батарейкою для згасаючого роду ірбісів.

​Марк зробив крок вперед, заступаючи Катю собою. Його пальці почали видовжуватися.

— Вона не віддасть вам нічого, Волкове.

​— Тоді ви обидва не вийдете звідси живими, — просичала Соколова, готуючись до стрибка.

​Катя відчула, як у її венах закипає лід. Вона згадала слова з книги: «Серце людини і серце звіра битимуться в один такт». Вона поклала руку на плече Марка.

​— Марку, зараз! — крикнула вона.

​Вона заплющила очі й уявила, як її людська енергія вливається в його тіло, наче чистий гірський потік. Марк видав такий потужний рик, що скло у вікнах вежі вилетіло назовні. Його трансформація була миттєвою і неймовірно болючою для ворогів — він не просто став барсом, він став крижаним велетнем, оточеним магічним щитом Каті.

Соколова кинулася вперед, її тіло вигиналося, немов жива стрічка, а пальці перетворилися на довгі пазурі, вкриті лускою. Але Марк, підсилений магією Каті, був швидшим. Його срібляста шерсть тепер світилася блакитним електричним сяйвом, а навколо них обох виник непроникний купол із чистого льоду.

​— Ви не отримаєте її! — рикнув Барсов, і звук його голосу змусив важку дубову шафу ректора тріснути навпіл.

​Ректор Волково вискалив зуби, і його людське обличчя почало спотворюватися, вкриваючись жорсткою сірою шерстю.

— Ти захищаєш дівчину, яка сама не знає, на що здатна, Барсе. Вона — двері, а ми просто хочемо повернути собі те, що належало нам віками!

​Він стрибнув, перетворившись на величезного вовка прямо в повітрі. Кабінет перетворився на поле битви. Уламки меблів, магічні іскри та рик хижаків змішалися в один хаос.

​Катя відчула, як сила щоденника в її сумці пульсує в ритмі її серця. Вона зрозуміла: якщо вони залишаться тут, їх просто задавлять числом. Соколова вже готувала новий напад, випускаючи з рота отруйний туман.

​— Марку, вікно! — крикнула Катя.

​Вона не знала, звідки в неї взялася ця впевненість. Вона просто простягнула руки до розбитого вікна вежі й уявила, як повітря під ним стає щільним, наче сніговий наст.

​Барс зрозумів її без слів. Він підхопив Катю за куртку, закинув собі на спину і одним потужним стрибком вилетів крізь розбите скло прямо в прірву під вежею.

​Катя зажмурилася, очікуючи удару, але замість падіння вона відчула щось інше. Холодне повітря підхопило їх. Магія розлому, яку вона щойно пробудила, створила під лапами ірбіса невидимі крижані сходинки. Марк біг прямо по повітрю, спускаючись із висоти вежі до густого туману університетського парку.

​Позаду, з вікна ректора, долинало люте виття Волково та шипіння змії.

​Коли вони торкнулися землі, Марк миттєво змінив подобу. Він ледь тримався на ногах, важко спираючись на Катю. Його сорочка була остаточно знищена, а на грудях виднівся слід від вовчих іклів.

​— Ми... ми зробили це, — прошепотіла Катя, підтримуючи його.

​— Це лише початок, — Марк глянув на вежу, де в темряві світилися червоні очі їхніх ворогів. — Тепер увесь університет знає, хто ми. Нам не можна повертатися в гуртожиток.

​— Тоді куди ми підемо? — запитала вона, міцніше стискаючи щоденник.

​— Туди, де лід ніколи не тане, — Марк дістав із кишені старий ключ, який тепер теж світився блакитним. — До печери мого прайду. Там ми знайдемо спосіб закрити розлом назавжди.

​Раптом телефон Каті в кишені завібрував. Прийшло повідомлення з невідомого номера:

«Твоя бабуся не розповіла тобі головного. Щоб закрити двері, потрібен не тільки ключ, а й той, хто залишиться з іншого боку. Вибирай уважно, Катю».

Ніч стала ще холоднішою, коли вони заглибилися в хащі, куди не насмілювалися заходити навіть найсміливіші студенти. Марк важко дихав, і Катя відчувала крізь свою куртку, як його тіло пашить жаром — рана від вовчих іклів почала діяти.