Розділ 3

Ранок вівторка зустрів Катю густим туманом, що огортав університетські корпуси, наче вата. Вона майже не спала, здригаючись від кожного шурхоту за вікном гуртожитку. Щоразу, заплющуючи очі, вона бачила сріблястий спалах і чула люте гарчання вовків.

​Коли вона зайшла до головного холу, її серце почало відбивати чечітку. Вона очікувала побачити Марка Олександровича побитим, із перев'язаним плечем, але...

​Професор Барсов стояв біля розкладу, оточений групою студенток. На ньому був новий, бездоганно випрасуваний темно-синій костюм. Жодної подряпини на обличчі, жодної ознаки вчорашньої битви. Тільки ледь помітна блідість шкіри видавала те, що ніч була важкою.

​Він на мить підвів погляд. Його крижані очі зустрілися з її карими. Катя завмерла, чекаючи на якийсь знак, але він просто кивнув, як звичайній студентці, і продовжив відповідати на питання.

​«Нічого не сталося. Ми просто викладач і студентка», — повторювала вона собі, йдучи на першу пару.

​Але щось змінилося. У неї в кишені куртки лежала та сама срібляста шерстинка, і тепер вона не просто холодила — вона почала вібрувати кожного разу, коли Катя проходила повз когось із викладачів.

​На лекції з історії архітектури Катя раптом відчула дивний свербіж у вухах. Звуки стали занадто густими. Вона чула, як за три столи від неї одногрупник гортає стрічку в телефоні. Чула, як у коридорі прибиральниця бурмоче собі під ніс про брудне взуття. І найстрашніше — вона почула низький, вібруючий звук, що йшов з боку викладацької кафедри.

​Це було не людське дихання. Це було муркотіння. Глибоке, хиже, задоволене.

​Катя підняла очі на літню професорку, яка монотонно розповідала про готичні собори. Жінка на мить замовкла і подивилася прямо на Катю. Її зіниці на мить стали вертикальними, як у змії.

​Дівчина зціпила зуби, вчепившись пальцями в край столу. «Ти — ключ», — згадала вона слова Барсова. Здається, розлом почав діяти на неї швидше, ніж він очікував.

​Після пар Катя не пішла в їдальню. Вона чекала біля чорного входу в корпус, як вони й домовлялися. Барсов з'явився нізвідки. Він просто виник із туману, наче виткався зі срібних ниток.

​— Ти бліда, — зауважив він, підходячи ближче. — Що ти чуєш?

​— Усе, — прошепотіла вона, закриваючи вуха руками. — Я чую, як б'ються серця в радіусі ста метрів. Я чую, як професорка Соколова муркоче на лекції. Що зі мною відбувається?

​Барсов різко схопив її за зап’ястя і потягнув за собою до своєї машини — чорного позашляховика з тонованим склом.

— Твій дар прокидається занадто швидко. Розлом виштовхує магію в тебе, бо ти єдина, хто може її втримати. Сідай.

​— Куди ми їдемо? — запитала вона, коли машина з виском шин рушила з місця.

​— У безпечне місце. В університеті забагато вух, і не всі вони належать котам, — він міцно стиснув кермо. На його руці, під манжетом сорочки, Катя помітила, як татуювання у вигляді розірваного кола почало світитися слабким синім світлом. — Соколова — змія. Стародавній вид, який не любить ірбісів. Вона вже знає, що ти зі мною.

​— Ви сказали, що я ключ, — Катя повернулася до нього. — Ключ від чого? Що там, за розломом?

​Барсов на мить замовк, дивлячись на дорогу. Його профіль здавався висіченим із каменю.

— Там мій дім. І там те, що хоче вийти в твій світ і перетворити його на вічну зиму. Ти — єдина, хто може замкнути двері. Але для цього мені доведеться навчити тебе бути хижаком.

​Він звернув з траси на лісову дорогу, яка вела вглиб гір.

​— Тренування починається зараз, Катю. Перше правило: ніколи не довіряй тому, що бачиш. Довіряй тому, що чуєш і відчуваєш шкірою.

​Машина зупинилася перед старим мисливським будинком, прихованим серед високих ялин. Барсов вийшов і відчинив її двері.

​— Виходь. Подивимося, чи зможеш ти почути моє наближення, коли я перестану бути людиною.

Барсов не чекав на відповідь. Він скинув піджак прямо на порохняву траву і розстебнув верхні ґудзики сорочки. Його рухи були хижими, точними.

​— Закрий очі, Катю, — наказав він. — Твій зір зараз — це твій ворог. Він обманює тебе, показуючи лише те, що ти звикла бачити.

​Катя вагалася лише секунду. Вона заплющила повіки, і світ навколо вибухнув звуками. Вітер свистів між хвоїнок, десь далеко хруснула гілка, а поруч... поруч вона чула важке, ритмічне дихання Марка. Потім звук змінився. Почулося тихе шелестіння тканини, глухий звук кроків, які ставали все м'якшими.

​— Він перетворюється, — прошепотіла вона собі під ніс.

​Запах снігу став настільки сильним, що забивало подих. Раптом звуки кроків зникли. Тиша стала абсолютною, але Катя відчувала шкірою потилиці, як повітря навколо неї згущується.

​— Праворуч! — скрикнула вона і різко відскочила вбік.

​Тієї ж миті щось потужне пронеслося там, де вона стояла секунду тому. Вона розплющила очі. Величезний ірбіс припав до землі, розмахнувши довгим хвостом. Його вуха були притиснуті, а в блакитних очах горіло схвалення.

​— Непогано, — пролунав голос Марка прямо в її голові. — Але цього замало. Твоя сила не тільки в слуху. Спробуй торкнутися розлому всередині себе.

​Катя напружилася. Вона уявила ту срібну шерстинку, що лежала в її кишені. Вона відчула її холод, який тепер розливався по її венах, наче крижана вода. Її пальці почали німіти, а на кінчиках нігтів з’явилося слабке блакитне сяйво.

​Барс знову стрибнув, але цього разу Катя не тікала. Вона виставила руки вперед, і повітря перед нею на мить застигло, перетворившись на прозорий, крижаний щит. Хижак врізався в нього, і щит розлетівся на тисячі дрібних сніжинок, але удар було пом'якшено.

​Ірбіс знову став людиною. Марк важко дихав, на його лобі виступив піт.

— Ти бачила це? Ти створила бар’єр. Твоя кров реагує на мою присутність.

​— Це... це було страшно, — Катя дивилася на свої руки, які все ще тремтіли. — Але я відчула силу. Наче я — це частина цього лісу.

​— Ти і є частина. Твоя бабуся не просто так залишила тобі цей університет, Катю, — Марк підійшов до дверей мисливського будиночка і штовхнув їх. — Заходь. Нам треба дещо знайти.