Розділ 2

​Катя тримала тонку сріблясту шерстинку двома пальцями, і їй здавалося, що вона обпікає шкіру холодом. Це не був збій у матриці чи галюцинація. Це був виклик. Барсов — чи як там його звали в горах — грався з нею, як кіт із мишкою.

​Вона кинула шерстинку в порожню коробку з-під чаю і щільно закрила кришку.

— Не на ту напав, професоре, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати.

​Ніч минула в тривожному напівсні. Каті ввижалися засніжені вершини та величезні м’які лапи, що безшумно ступають по її ковдрі. Кожного разу, коли вона розплющувала очі, їй здавалося, що в кутку кімнати світяться дві блакитні цятки. Але там була лише темрява.

​Вівторок. Університетська бібліотека.

​Катя вирішила, що найкраща зброя — це знання. Якщо її викладач — рідкісний перевертень, то про це має бути бодай якась згадка в архівах. Бібліотека університету була старою, з високими стелажами, що пахли пилом та пергаментом.

​Вона забилася в найвіддаленіший куток секції «Міфологія та фольклор».

— Так, подивимося... — Катя гортала важку книгу з обкладинкою з потертої шкіри. — «Духи гір», «Перетворення», «Снігові примари».

​Раптом її пальці завмерли на сторінці з ілюстрацією. Це був начерк ірбіса, але навколо його шиї був намальований дивний символ — розірване коло. Підпис під малюнком свідчив:

​«Ірбіс-одинак не шукає зграї. Він обирає одну ціль і мітить її. Якщо людина знайде шерсть барса у своїх речах — полювання почалося. Він не заспокоїться, поки не забере те, що вважає своїм».

​— Що саме він хоче забрати? — вголос запитала Катя.

​— Можливо, твій спокій? — пролунав знайомий голос прямо над її вухом.

​Катя здригнулася так сильно, що книга вилетіла з її рук і з гуркотом упала на підлогу. Вона різко розвернулася. Барсов стояв за її спиною, спершись на стелаж. Сьогодні на ньому був чорний гольф, який підкреслював його міцну статуру, а волосся було трохи скуйовджене, що робило його менш схожим на професора і більш — на хижака.

​— Ви... ви стежите за мною? — вигукнула вона, намагаючись опанувати тремтіння в руках.

​— Бібліотека — це громадське місце, Катерино, — він підняв книгу з підлоги і глянув на відкриту сторінку. — Цікава література. Шукаєш спосіб вигнати диявола?

​— Шукаю спосіб не стати чиїмось сніданком, — відрізала вона, вихоплюючи книгу з його рук.

​Барсов зробив крок ближче, затискаючи її між собою та стелажем. Простір між ними скоротився до мінімуму. Катя відчула той самий запах снігу.

​— Ти знайшла мій подарунок, — це було не питання. — Знаєш, що це означає?

​— Що вам треба частіше користуватися щіткою для одягу? — Катя впевнено підняла підборіддя, хоча серце було готове вискочити з грудей.

​Він на мить завмер, а потім несподівано низько розсміявся. Це не був людський сміх — він більше нагадував вібрацію, від якої вібрувало повітря.

​— Ти мені подобаєшся, Катю. Інші на твоєму місці вже б пакували валізи або плакали від страху. Але ти... ти щириш зуби у відповідь.

​Він простягнув руку і торкнувся кінчиком пальця її шиї, прямо там, де пульсувала вена. Катя відчула, як її вдарило струмом.

​— Сьогодні ввечері в лісі, на тому ж місці, де ми зустрілися, — прошепотів він, і його очі знову спалахнули синім. — Приходь. Без свідків.

​— А якщо я не прийду? — виклик у її голосі був майже відчутним.

​Барсов нахилився до її вуха, обпалюючи шкіру диханням:

— Тоді я прийду до тебе. А в твоєму гуртожитку занадто тонкі двері для такого великого кота, як я.

​Він відсторонився і, не озираючись, пішов до виходу з бібліотеки, залишивши Катю одну серед запилених книг із книгою в руках, яка тепер здавалася важчою за свинець.

​Вечір наближався. Катя стояла перед вікном, дивлячись на темну смугу лісу на горизонті. У неї не було зброї, не було магії, не було нікого, хто міг би допомогти. Тільки її впертість.

​Вона взула кросівки, накинула куртку і поклала в кишеню той самий коробок із шерстинкою.

​— Ну що ж, професоре, — сказала вона своєму відображенню. — Подивимося, хто з нас насправді мисливець.

Темрява в лісі здавалася густішою, ніж минулого разу. Катя йшла знайомою стежкою, і кожен шурхіт змушував її серце стискатися. Вона не мала зброї, лише власну впертість і ту саму коробочку з шерстинкою в кишені.

​Коли вона вийшла на галявину, місяць якраз виринув з-за хмар, заливаючи каміння сріблом. Барсов уже був там. Він не стояв, як минулого разу, а сидів на високому валуні, підтягнувши одне коліно до грудей. Його очі світилися в темряві, як два неонові ліхтарі.

​— Ти прийшла, — промовив він, не рухаючись. — Я майже поставив на те, що ти викличеш поліцію або забарикадуєшся в кімнаті.

​— Поліція не ловить великих кішок, — Катя зупинилася за три метри від нього. — А від вас двері не врятують, ви самі сказали. То навіщо я тут? Ви хочете мене залякати? Чи просто подобається грати в мисливця?

​Барсов легко, одним граційним рухом, зіскочив з валуна. Він підійшов до неї так близько, що Катя знову відчула холодний запах снігу та гірського повітря.

​— Я привів тебе сюди, щоб показати, чому ти мене побачила, — він простягнув руку, але не торкнувся її, а вказав на землю біля її ніг. — Дивись уважно.

​Катя опустила погляд. Там, де вона стояла минулого разу, на землі виднілися дивні відблиски. Це не були квіти чи каміння. З-під сухого листя пробивалося слабке блакитне сяйво, схоже на тонкі нитки магії.

​— Це місце — розлом, — голос Барсова став серйозним. — Тут межа між світом людей і моїм світом найтонша. Звичайні люди проходять мимо і нічого не помічають. Але ти... ти зупинилася саме тут. Ти побачила моє перетворення не тому, що я був необережним, а тому, що ти можеш бачити.

​— Я звичайна людина, — заперечила Катя, хоча її голос трохи здригнувся.

​— Звичайна людина не витримала б мого погляду в бібліотеці, — він зробив крок ще ближче, змушуючи її відступити до дерева. — Ти відчуваєш мітку, яку я залишив у твоїй сумці? Вона гріє тобі кишеню чи холодить?