Розділ 1

Суботній вечір у лісі завжди був для Каті часом спокою. Тут не було галасливих гуртожитків, нескінченних конспектів та черг у буфеті. Тільки запах хвої, шелест листя під кросівками та старий блокнот у сумці. Вона любила заходити трохи далі, туди, де сосни ставали густішими, а повітря — холоднішим.

​Раптом ліс замовк. Навіть птахи, що до цього влаштовували справжній хор, миттєво затихли. Катя зупинилася, затамувавши подих. Попереду, на широкій скелястій галявині, вона побачила його.

​Це був не вовк і не олень. Величезний звір із густим сріблясто-сірим хутром, вкритим темними розетками. Сніговий барс. В українських лісах їх не буває, але він стояв там — реальний, могутній, із неймовірно довгим пухнастим хвостом, що повільно бив по землі. Його очі світилися холодним блакитним світлом, наче дві крижини.

​Катя притиснулася до стовбура дерева, боячись навіть моргнути. Але те, що сталося далі, змусило її серце мало не вискочити з грудей.

​Звір не пішов геть. Він підвівся на задні лапи, і його тіло почало стрімко змінюватися. Хребет вигнувся, лапи перетворювалися на людські руки, а хутро наче втягувалося під шкіру, залишаючи замість себе високу постать чоловіка. Через хвилину на галявині стояв він — високий, із широкими плечима, абсолютно спокійний у вечірній прохолоді. Його світле волосся трохи розлетілося від вітру.

​Чоловік повільно повернув голову в бік Каті. Його погляд був не людським — хижим, гострим, наче він бачив її наскрізь через товщу дерева.

​Катя кинулася навтіки, не розбираючи дороги. Вона бігла, поки легені не почали пекти від вогню, а в голові пульсувала лише одна думка: «Це був не сон. Це був не сон...»

​Понеділок. Університет.

​Катя ледь розплющила очі після безсонної ночі. Весь ранок вона переконувала себе, що лісова пригода — це гра уяви перед початком складного курсу.

​Вона забігла в аудиторію за хвилину до дзвінка і впала на вільне місце в третьому ряду.

— Катю, ти наче привида побачила, — прошепотіла подруга, але дівчина лише відмахнулася.

​Двері відчинилися рівно о дев’ятій. До зали зайшов чоловік у бездоганному темно-сірому костюмі. Він поклав шкіряну папку на стіл і вирівняв спину.

​Катя відчула, як холодна хвиля прокотилася від потилиці до кінчиків пальців. Світле волосся, впевнені рухи і... очі. Ті самі крижані блакитні очі, які вона бачила на галявині.

​— Вітаю. Мене звати Марк Олександрович Барсов, — пролунав низький, оксамитовий голос, від якого в аудиторії стало тихіше, ніж у могилі. — Я ваш новий викладач.

​Він повільно обвів поглядом студентів. Коли його очі зупинилися на Каті, він на мить замовк. Кутик його губ ледь помітно сіпнувся, а зіниці на мить стали вузькими, як у справжнього кота.

​— Сподіваюся, — продовжив він, не зводячи з неї погляду, — ви вмієте тримати язик за зубами так само добре, як вмієте ховатися в лісі.

​Катя зрозуміла: він не просто впізнав її. Він почав полювання.

Катя відчула, як коліна стають ватяними. Уся аудиторія затамувала подих, але ніхто, крім неї, не зрозумів підтексту його слів. Для інших це була просто сувора фраза викладача, для неї — пряма загроза.

​— Почнемо з перевірки знань, — холодно промовив Барсов, відкриваючи журнал. — Катерино... — він зробив паузу, ніби смакуючи її ім'я на язиці, — Катерино Білозір. До дошки.

​Вона підвелася. Кожен крок до кафедри здавався подорожжю по мінному полю. Коли вона зупинилася поруч із ним, у носа вдарив дивний запах: не одеколон, а щось набагато глибше — аромат зимового лісу, свіжого снігу та... небезпеки.

​— Візьміть крейду, — він простягнув їй руку. Його пальці були довгими й міцними. Катя на мить уявила, як з-під цих доглянутих нігтів вириваються гострі кігті барса, і мимоволі здригнулася.

​— Вам страшно? — тихо, майже пошепки запитав він, нахилившись до її вуха. — Чи ви просто згадали суботню прогулянку?

​— Я не розумію, про що ви, професоре, — так само тихо відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

​Барсов вирівнявся і знову став офіційним.

— Тоді розв'яжіть це рівняння. Подивимося, наскільки ви уважні до деталей.

​Весь час, поки Катя писала на дошці, вона відчувала його погляд на своїй потилиці. Це не був погляд чоловіка — це був погляд мисливця, який вивчає свою здобич. Він не рухався, не робив зауважень, просто стояв поруч, і від нього виходив такий жар, що в аудиторії, здавалося, стало душно.

​Коли пара нарешті закінчилася, Катя почала гарячково скидати речі в сумку. Вона хотіла вилетіти з кабінету першою, але...

​— Катерино, затримайтеся на хвилину, — голос Барсова зупинив її біля самих дверей. — Ми не закінчили обговорення вашої... «підготовки».

​Аудиторія швидко спорожніла. Катя залишилася сам на сам із людиною-звіром. Він повільно підійшов до дверей і, не зводячи з неї очей, замкнув їх на ключ.

​Клац. Звук замка здався Каті пострілом.

​— Отже, Катю, — він сперся на стіл, схрестивши руки на грудях. Тепер у його погляді не було й краплі людського тепла. — Що ти бачила в лісі? І головне — кому ти встигла про це розповісти?

Катя зціпила зуби. Вона відчувала, як її серце калатає об ребра, але страх раптом змінився на глуху впертість. Вона не збиралася показувати йому свою слабкість.

​— Я бачила те, чого не існує в підручниках з біології, професоре, — сміливо відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Величезного кота, який перетворився на людину. Або навпаки.

​Барсов зробив крок до неї. Він рухався так безшумно, що Катя навіть не почула звуку його кроків по лінолеуму. Він зупинився так близько, що вона відчула холод, який виходив від його шкіри.

​— І кому ти про це розповіла? — його голос став низьким, майже гарчанням.

​— Нікому, — відрізала Катя. — У мене немає помічників, професоре. І друзів, які повірили б у казку про снігового барса в університеті, теж немає. Тож ваша таємниця в безпеці, поки ви не чіпаєте мене.

​Барсов нахилився нижче. Його зіниці на мить розширилися, заповнюючи майже всю райдужку, а потім знову стали вузькими вертикальними щілинами.