30.

Відпустка минула швидко й непомітно. Завтра — на роботу, а я нічого не зробила із запланованого. А мала намір перебрати одяг, оздобити житло декором із осінньою тематикою, навести лад на балконі, поскладати документацію та ще безліч усього, окрім того, що вибиратися на вранішні прогулянки на природу. Щоб не картати себе за згаяний час, сьогодні вирішила хоча б посадити біля веранди кольорові гіацинти. Вони якраз зацвітуть навесні. А ще… це відволіче мене від думок про Романа — чоловіка, що, сам того не бажаючи, запав у душу й заповнив її теплом. Як шкода, що наша історія швидко закінчилась і ще й так плачевно.

Невелику коробку з цибулинами гіацинтів ставлю на лавку й засукую рукави довгого кардигана, готуючись порпатися у ледь вологій землі. Саме в цей час позаду гупають двері. Аліса в блакитному плащику, що нагадує суконьку, стрибає по сходах, і зрештою зупиняється біля лавки й бере в руку гладку цибулину з сухою лускою.

— Ма, я прогуляюся з Вадимом, — підкидує її, після чого кладе на місце. — А ти нікуди не збираєшся?

Схиляю голову на бік, примруживши очі.

— Ти хочеш запросити до нас свого хлопця?

— Ні, є інші плани, — донька усміхається, схиляється до мене й цілує в щоку.

— Навіть не поясниш? — запитую, коли вона вже виходить із подвір’я.

— Побачиш, мам. Побачиш…

Розгублено дивлюся вслід доньці. Після відвертої розмови між нами зникло провалля, але цього разу донька знову щось приховує. Сподіваюся, це не обернеться для мене черговою пригодою. Досить того, що боролася за її місце в університеті, хоча й це було дарма.

Щойно донька зникла з виду, я оглядаю ділянку для засадження. Йой, забула принести лопатку. Доводиться звернути до комори, як чую повільні кроки позаду.

— Алісо, ти щось забула?! — гукаю, бо з-за рогу будинку не видно передній двір.

У відповідь тиша. Донька одразу б відгукнулася, тож з тривожною насторогою повертаюся назад. Кроків уже не чутно, але я впевнена, що на подвір’ї хтось є.

Тільки-но звертаю — ціпенію.

— Аліса — кажеш? — питає Роман, ковзнувши очима по ящичку на лавці.

Зазвичай викладач вбраний у сорочку, але сьогодні в двоколірному реглані — цим він не схожий на себе, ніби випадковий перехожий зайшов, аби привітатися. Але ж ті карі очі… Їх ні з чиїми не сплутати.

Я глибоко вдихаю й ховаю руки в кишені — там тісно через господарські рукавиці. Машинально їх дістаю й перебираю пальцями.

— Тебе моя донька підіслала? — запитую, трохи оговтавшись.

— Я сам захотів прийти. Вона лише підказала дорогу.

— Отже, ти вже знаєш, що… — поверхнево дихаю й відводжу очі в далечину.

— Що ти брехала мені? Так. Справжня Аліса все розповіла, хоча варто було мені запідозрити неладне ще раніше.

— Рома-а-ане… я не знала, як зізнатися. Не знайшла для цього миті. І так, розумію, що це звучить, як безглузде виправдання, але в той час я думала лише про те, як заохотити доньку навчатися. А те, що її викладач справить на мене незабутнє враження, було непередбачувано та навіть недоречно.

— Недоречно? — брови Романа піднімаються.

Він прямого, уважного погляду чоловіка мені спекотно та ніяково. Нещасні рукавиці скручую, як білизну після прання.

— Не подумай: я зовсім не шкодую, що вв’язалася тобі допомогти! Знала, як важко буває з дорослими дітьми, тому й хотіла зарадити. А після всього — ще й залишитися з тобою, — кожне слово дається з зусиллям, бо боюся бути відторгнутою.

— Настільки цього прагнула, що просто зникла, не розказавши правди?

Чоловік хмуриться, і в мене в грудях стискається.

— Ти ж втратив через мене роботу! — змахую руками. — Хіба не зненавидів мене після цього?

— Ні, — спокійно й невимушено зізнається Роман і сідає на лавку. — Я винуватий не менше, бо не стримався й спокусився тобою.

Я хочу бачити його обличчя, тому перекладаю ящик на бруківку та сідаю поруч.

— Знаєш, я не повірю, якщо ти скажеш, що не тримаєш образу, — зазираю чоловікові в очі.

— Мені сердитися на те, що ти заради своєї доньки готова на все, як і я задля своєї? — чоловік хмикає на один бік, підкресливши абсурдність моїх слів. — Якраз твоє прагнення допомогти Алісі я осмислюю, як ніхто. Хоча добре, давай відверто, — чоловік піднімає долоні, — коли твоя донька розповіла мені все — я злився через твій обман. Але зміг це проковтнути, тому й зараз прийшов.

На мить усміхаюся й питаю:

— До речі, як здоров’я у твоєї доньки?

— Краще. Після пережитого вона трохи спустилася на землю, але навряд чи це надовго. З твоєю допомогою мені було б легше з нею впоратися.

— Ти зможеш мені пробачити? — питаю впівголоса й завмираю.

— А я вже не тримаю образу. Крім того, тепер не хвилюватимуся, що хтось застукає мене зі студенткою, і це все значно спрощує, — злегка сміється чоловік.

Нарешті відкидаю додолу рукавиці й обхоплюю чоловічі плечі, у які ще й занурююся обличчям. Доступу до повітря немає, але я продовжую притискатися до Романа, боючись, що знову його втрачу.

— Знаєш, — кажу тихо, майже пошепки, — Аліса все ж забрала документи з університету, тож ми можемо розповісти ректору правду, щоб тебе знову взяли на роботу.

— Це вже недоречно, — Роман хитає головою.

— Пробач, що так склалося…

— Зате я зустрів тебе, незнайомко, і врешті-решт закохався.

Відриваюся від Романа й простягаю йому руку.

— Мілана. Тридцять сім років. Дизайнерка інтер’єру.

Роман усміхається, стискає мої пальці й підносить до своїх губ. Надовго до них притискається губами, і я нарешті можу розслабитися й видихнути.

— І я також у тебе закохалася, — пошепки зізнаюся, коли він відпускає й зазирає в очі.

Цього разу Роман цілує в губи, і моє тіло проймає приємний лоскіт. Ще не скоро відпущу бажаного чоловіка. Так здавалося. Але він сам дбайливо знімає з себе мої руки й каже:

— Ходімо. Хочу тебе де з ким познайомити ближче.