29.

Заглушивши двигун, ще кілька секунд сиджу непорушно. Крізь вікна глухо доноситься плач немовляти, рев мотоцикла та сторонній шум, який важко розпізнати. Авто відчиняю неспішно й виходжу, як кволий після наркозу. Уявляю, як зараз ляжу в теплу ванну та плакатиму, доки напруга не відпустить. Але хтось має на меті цьому завадити: він стоїть на шляху, перед моїм будинком, і не відходить навіть тоді, коли я наближаюся.

Хлопцю на вигляд близько двадцяти. Він надто уважно мене вивчає, як для звичайного перехожого. Темне волосся спадає на його лоб, на шиї — тонкий ланцюжок, а шкіряна куртка розмальована графіті — трохи недбало, наче він сам це зробив.

— Вас звати Мілана? — хлопець відштовхується плечем від паркану й робить крок до мене.

Насторожуюся. Може, це хтось із компанії Анжеліки або Діани?

— Чого вам?! — питаю з грізним виглядом.

Найменше зараз хочу з’ясовувати з кимось стосунки.

— Треба поговорити про Алісу.

— А що з нею? — вдивляюся в обличчя незнайомця, боячись почути щось недобре.

— Не хвилюйтеся. Я — Вадим, її хлопець, і мене турбує те, що вона може зробити неправильний вибір.

Я прискіпливо розглядаю музиканта, якого зненавиділа заочно. Він виглядає привітно. Дивиться в очі, шукаючи розуміння. Виглядає впевнено — видно, налаштований на серйозну розмову.

— Знаєш, донька ледь не кинула навчання, бо ти нескінченно тягаєш її по концертах. Я давно на тебе серджуся, Вадиме, — говорю прямо, бо надто втомлена, щоб добирати слова.

— Аліса казала, що тепер ходиме в університет — у цьому й проблема, — акцентує бровами парубок. — Насправді вона не хоче вчити право. Погодилася лише під тиском батька.

Я хмикаю, іронічно всміхнувшись.

— Хлопче, послухай, тобі не слід втручатися. Ти можеш займатися, чим завгодно, але моя донька повинна отримати освіту, щоб урешті-решт не опинитися на вулиці.

— Я з вами згоден, але нехай вона навчається того, що їй до вподоби! — завзято пояснює Вадим, виперши груди вперед. — Правознавство — це не її вибір. Аліса мріє закінчити музичне.

Трохи відвертаюся, стискаючи ключі від авто.

— Уперше чую...

— А ви запитайте в неї! Крім того, в Аліси чудовий голос — ми вже пробували співати в дуеті, і виходить непогано.

Цього мені також не розповідала донька — і це образливо.

— Але ж якщо це тимчасове захоплення, то врешті-решт Аліса залишиться ні з чим, — міркую вголос.

— А що, як ні? — Вадим розводить руки, не втрачаючи запал. — Вона — амбіційна дівчина, і якби мама її підтримала… Загалом, я прийшов попросити, щоб ви не тиснули на Алісу через навчання — їй не до вподоби те, що ви їй обрали.

Замислююся. Може, дарма я бачила в хлопцеві загрозу?

— Дуже мило, що ти захищаєш її інтереси. І це… несподівано.

— Отже, поговорите з нею? — Вадим настирливо дивиться в очі не як хлопчик, а як чоловік. У погляді відчувається сила.

— Вважай, що не даремно прийшов, — кажу значно м’якше, ніж до цього, й шукаю в сумці ключі від будинку. — Вона зараз вдома?

— Так, я її проводжав, — хлопець задкує, кивнувши на двері. — Радий був знайомству. Знав, що ви мене почуєте.

Хитаю головою, тихо сміючись, бо ж насправді обіцяла лише те, що поговорю з Алісою. Між іншим, годину тому я підвела Романа, щоб Аліса навчалася в університеті. Невже дарма?

Пірнаю між горщиками з квітами й, раз вдихнувши п’янкий аромат, входжу в дім. На поверсі тихо. Вішаю сумку на гачок і піднімаюся сходами.

— Алісо, ти зайнята?!

Вирішую, що відтягувати розмову — безглуздо. Стукаю в двері й одразу їх прочиняю. Донька, що на ліжку слухала музику в навушниках, тепер їх знімає й повертається до мене.

— Ма, ти що знову ходила в університет?

— Сьогодні востаннє, — з гіркотою ковтаю й сідаю на ліжко, провалюючись.

Аліса мружить очі, оглядаючи мене.

— Щось сталося?

— Я щойно спілкувалася з твоїм Вадимом.

— Е-е… з моїм хлопцем? — Аліса незграбно підтягується на руках, щоб сісти. — Ви випадково зустрілися біля будинку?

— Ні, він чекав на мене. Чому ти не казала, що хочеш закінчити музичне?

Донька закушує губу й замирає.

— А що він ще казав? — питає згодом.

— Виявляється, у вас є спільна пісня. Знаєш, мені було б приємно, якби ти цим поділилася сама.

Аліса обіймає себе за плечі й згинає ноги. Виглядає беззахисною та вразливою. Здається, я звучу надто суворо.

— Ма, ти б не підтримала мене.

— Чому так думаєш? — щиро не розумію, а тоді згадую, як різко висловлювалася щодо діяльності Вадима. — Алісо, я… інколи теж помиляюся. Якщо музика тобі справді близька, то… ти можеш цього навчатися. Я не проти.

— А ти думала, я лише через Вадима тягаюся за музикантами?

— Так, — киваю, оскалившись. — Знаєш, доню, нам варто більше відкриватися одне одному, щоб не робити помилок. Згодна?

— Звісно, мамо! Отже, тепер я можу поїхати в тур із хлопцями за два дні?

Я знову киваю, і Аліса радісно підстрибує, тягнеться до мене руками й міцно обіймає за шию, як тоді, коли була мала. Тільки зараз її волосся лоскоче мені щоку та ніс, що аж кортить чхнути.

— Я так рада, — зізнається вона, — бо це означає, що я вперше заспіваю з Вадимом на публіці. ВПЕРШЕ, УЯВЛЯЄШ?!

— Хоча б відео по приїзді покажи.

— Та хоч пряму трансляцію! — Аліса гигоче, а коли мене відпускає, майже одразу серйознішає: — До речі, якщо ми вже говоримо відверто, то… ти не ночувала в тата?

Я складаю руки в замок, ковзаючи великими пальцями одне об одного.

— Так, я поїхала додому, — зізнаюся після паузи. — Розумію, що тобі важко це сприйняти, але ми вже не зійдемося. Ніколи.

— Ти досі не пробачила йому?

— Річ в іншому, — закидаю голову, вперіщившись у стелю. — Я нічого не відчуваю до цього чоловіка. Гадаю, ти достатньо доросла, щоб це зрозуміти. Крім того, мені вже подобається інший чоловік.