28.

Іноді здається, що мене зурочили. Тільки все налагодилося: донька погодилася здобути освіту, знайшовся винуватець плачевного стану Разміка і Роман зізнався мені в симпатії, — як знову життя підкидає випробування. А все тому, що якісь допитливі студенти не лише підслухали нашу з викладачем інтимну розмову, а й зробили фото. І тепер, коли воно миттєво поширилося серед студентів різних курсів, то й дійшло до ректора університету. Я тільки й встигла після розмови з викладачем купити продукти й наполовину розкласти в холодильник, як роздався дзвінок із номера Романа. Та голос йому не належав.

— Добридень, Адамченко Алісо Віталіївно. З вами говорить ректор університету Юрій Михайлович. Чому ви не на парі?

Я щось незрозуміло пробурмотіла в той час, як на полицю викладала пакетики з крупами, і їхній шелест страшенно дратував.

— Я хочу негайно вас бачити в своєму кабінеті! — це останнє, що сказав ректор, і я вже розуміла, що стало причиною його вимоги.

До університету добралася швидко — всі світлофори дорогою горіли мені зеленим. Перед кабінетом зітхаю, двічі неголосно стукаю й зазираю всередину. Ніде дітися — треба нести відповідальність за свої вчинки.

Увесь простір за столом зайняв собою чоловік середнього віку, з темно-русявого волосся якого де-не-де проступає сивина.

— Добрий день. Ви мені телефонували… — пояснюю.

Ректор переводить погляд трохи ліворуч, і лиш тепер я помічаю на диванчику Романа. Останній киває Юрію Михайловичу, перш ніж той жестом запрошує мене увійти. Сам дописує якісь папери, і за цей час я встигаю зустріти холодний погляд Романа, губи якого стиснуті. Викладач сидить, трохи схилившись, і однією рукою тримається за зап’ясток іншої.

— Сідайте, Алісо Віталіївно, — ректор вказує на низький дерев’яний стілець, який наче створений, щоб кожен на ньому почувався незручно. І все ж сідаю. — Ану, нагадайте, навіщо ви вступили до закладу?

Поважний чоловік підносить руку до свого підборіддя й удавано слухає. Сам дивиться на Романа.

— Ну-у… я мрію стати компетентним юристом.

— Тому так тісно зблизилися з викладачем із кримінального права?

Ураз мені стає смішно. Доводиться різко прикрити рот долонею, щоб не ускладнити й без того неприємну ситуацію.

— Мені шкода, що все так вийшло, — єдине, що промовляю.

— А я так не думаю! — з боку на бік хитає головою чоловік, пальцем крутнувши золотий глобус на своєму столі. — Я впевнений, що ви обоє не усвідомлюєте, де знаходитеся й навіщо, тому як покарання ініціатор близькості назавжди залишить наш заклад!

Я обертаюся до Романа. Він наче не з нами — уважно вивчає бронзову статую богині правосуддя, що на тумбі біля стола ректора. На її очах пов’язка, і я страшенно заздрю Феміді, бо ніяк не вдається абстрагуватися від гострого погляду Юрія Михайловича.

— Алісо, скажіть, — ректор трохи нахиляється вперед, розправивши плечі, — викладач схиляв вас до близькості?

Стукіт мого серця сколихує все тіло. Від відповіді залежить, чи зненавидить мене чоловік, до якого зародилися почуття, чи мою доньку відрахують. І якби ж то Віталій не вмовив Алісу отримати освіту, то всю вину я б героїчно взяла на себе. Але ж від самого початку я боролася за майбутнє доньки. І якби не удавала її, то не знала б того викладача, що задурманив голову. Хай несвідомо — вистачило лише його присутності. І навіть дивно від того, що так сильно хотіла чоловіку допомогти, а тепер змушена вставити йому в спину ніж.

— Будь ласка, не звільняйте викладача, — мій голос тремтить від відчаю. — Ми більше не наблизимося одне до одного, обіцяю. Нехай у моїй групі викладає право хтось інший.

— Дякую, Алісо Віталіївно. Ви можете бути вільною, але на майбутнє зауважте: за будь-який найменший вибрик вилетите з закладу, — попереджає ректор, дістає з шухляди папір і показує на нього Роману.

Позаду чутно шурхіт дивана, потім — кроки, що наближаються. Коли Роман зупиняється позаду, у мене печуть очі. Понад усе я зараз не хочу обернутися й зблизька устріти чоловіка, розчаруваного та пригніченого моєю зрадою. Та навряд чи він зможе мене зненавидіти більше, ніж я сама себе.

— Юрію Михайловичу, я вас благаю… обійдемося попередженням, — сильно зминаю край спідниці. — Роман — чудовий викладач, і він не планував нічого неприпустимого. Усе сталося якось випадково…

— Студентко, звільніть місце! — суворо просить ректор.

От і все. Я зробила вибір — і тепер зобов’язана прийняти невтішні наслідки. Але як це зробити?

— Авраменко! — гаркає ректор, змусивши мене здригнутися, наче я й справді юна студенточка.

Я трохи повертаю голову й прошу впівголоса:

— Пробач мені…

Різко підводжусь й, відвернувшись від Романа, швидко йду на вихід. Голоси, сміх, уривки розмов — усе в коридорі зливається в нестерпний шум. Попри те, що студентів багато, я суну прямо, інколи когось зачіпляючи плечем. І навіть холодний дощ надворі не в силі остудити мій запал. Я ненавиджу себе, ректора, весь світ та навіть власне авто, ремінь якого зараз тисне на груди.

Колеса з неприємним скрепінням зриваються з місця. Двір університету швидко залишається позаду. Я тікаю від нього, а ще від власних думок, які зрештою все одно наздоганяють, — і знову моє обличчя мокре від сліз, і знову себе картаю.

Знаю: Роман ні за що мені не пробачить. Але я не могла вчинити інакше. І навіть якби час повернули назад, то я все б зробила так само — заради доньки, її майбутнього.