27.

Несміливо роблю крок уперед і крадькома зазираю всередину кабінету, мов перелякане дівчисько. Роман гортав журнал біля шафки, а тепер повертається до мене й відставляє його у вільний просвіт на полиці.

— Алісо, добре, що ви самі прийшли. Зачиніть за собою двері.

Його прохання виконую, а тоді підходжу до викладача й пронизую його уважним поглядом.

— Тепер ти знову до мене на “ви”?

Роман удає, що зайнятий. Як не роззирається — хоча більше нікого в кабінеті немає, — то нишпорить у шухляді, то бере якісь папери на столі й одразу ж їх повертає на місце.

— Що сталося? — питаю прямо, вставши ще ближче на крок.

Нарешті чоловік фокусується на мені. При цьому повільно потирає руку об руку, і це видає його хвилювання.

— Я все ще ваш викладач. Лише в цьому, Алісо.

— А вчора ви ним не були? — схиляю голову до плеча.

Чоловік ковтає й опускає очі.

— Учора я керувався емоціями, як хлопчак. Зовсім не думав про наслідки. Ще й вас, свою студентку, схиляв до близькості.

— Я схилялася сама, — грайливо усміхаюся, змахнувши волосся назад, та от викладачу щось зовсім не смішно.

— Ні, це я дав привід.

Ставлю руку на його широке плече й легко стискаю. 

— Романе, тебе бентежить лише те, що викладаєш мені?

— Скільки вам років, Алісо?

Я стискаю губи, стримуючи смішок.

— Достатньо, щоб поцілувати дорослого чоловіка.

— А я в цьому не впевнений. У нас обох можуть бути проблеми, а я хочу цього уникнути, — він ставить свою руку на мою й трохи стискає.

Я повинна розповісти всю правду, але ж колінця тремтять. Що як Роман розізлиться чи образиться? Я так довго йому брехала. Навіть тоді, коли ми стали ближчими.

— Я вчора поїхала, не попрощавшись. Надто втомилася. А чим урешті-решт усе закінчилося? — через несміливість змінюю тему, даючи собі шанс оговтатися.

Роман відштовхується ногою, і стілець повертається до мене. Я більше не торкаюся до чоловіка, але дистанція між нами невелика, тому опиратися силі магнетизму майже неможливо.

— Як ви бачите, я — на роботі. На щастя, правоохоронці не встигли офіційно мене вписати як підозрюваного, а отже, про це не сповістили ректора університету. А щодо Стаса, то на ранок експертиза довела його провину. Тоді й мене відпустили.

— А які висновки зробила Анжеліка?

— Казала, що надалі ретельніше обиратиме друзів, хоча поки що мені в це важко повірити. Надто добре знаю свою доньку…

Я тихо сміюся. Мою Алісу також життя вчить не одразу — доки кілька разів ґулю не наб’є, продовжуватиме робити одну й ту ж помилку. Мені так сильно хочеться про це розповісти Роману, але я спроможна лише розтулити губи і спрагло вдихнути.

— Алісо, дякую, що вв’язалися в усю цю історію, — натягнуто каже Роман, а тоді вже й бере мене за руки. — Я не хочу вас нічим засмучувати, але справді буде краще, якщо ми…

— Кому краще? — моє питання прозвучало чуттєво. — Ваша щаслива родина випадково не тому розпалася, що ви чините “як правильно”, а не “як відчуваєте”?

Якщо Роман із тих чоловіків, які живуть ілюзорними канонами, то краще йому й не знати, хто я насправді. Я не хочу пов’язувати своє життя з чоловіком, який сьогодні дарує турботу й шепоче найсолодші компліменти, а завтра — говорить, що це була помилка, щоб не осудила спільнота.

— Алісо, не ускладнюйте… — просить викладач, сильніше стискаючи мої пальці.

Навіть зараз я зауважую, наскільки він гарний чоловік. Високі вилиці, темне волосся, карі очі… Та найбільше розтікаюся не від його зовнішності, а від поєднання розуму, стриманості й внутрішньої сили.

— Ви не відповіли, чому розпався шлюб? — нагадую. — Я бачила світлини, де ви виглядали щасливим.

Дістаю телефон і змахую ним перед обличчям чоловіка.

Важкість лягає на його обличчя. Зрештою, Роман забирає в мене гаджет і вкладає в руку інший, який взяв на столі. Цей телефон — новий. На столі його коробочка, на якій великими літерами написано модель.

— Алісо, я не готовий обговорювати особисте зі своєю студенткою, але в дечому ви таки маєте рацію. А тепер, будь ласка, припиніть наштовхувати мене на те, що зрештою знову завдасть вам шкоди. Я вельми вдячний за допомогу, але краще на цьому закінчити, — він погладжує поріз на моїй руці, жалісно дивлячись в очі.

Невже дійсно прийняв це рішення?

— Знаєте, Романе Авдієвичу, я від вас іншого очікувала після всього, що ми пережили! — різко видихаю носом, відвертаючись.

Я більше не приховую злості й розчарування. У мені вирує буря емоцій, оскільки Роман усе ж вирішив мене відпустити.

Та коли роблю крок назад, чоловік усе ж ловить мене за руку. Я відпихаю його, щоб не вислуховувати безглузді вибачення, але несподівано Роман рвучко мене притягує до себе й цілує, міцно притиснувшись до губ. Я тільки на мить завмираю, щоб зловити зв’язок із реальністю. А тоді протягую рукою по волоссю чоловіка й знову дозволяю собі віддатися дурманному цілунку, обіймам та доторкам, від яких водночас лоскітно та спекотно. А відпускає чоловік лише тоді, коли між нами спадає напруга. Тепер — спокійно. Усе саме так, як я того хотіла.

— Ти перемогла мене, — усміхнувшись, зізнається він. — Треба зізнатися: я думав про тебе ще з того дня, коли запізнилася на пару. Спочатку мене страшенно дратувала ця непунктуальна студентка, але з дня вечірки вона тільки й розбурхувала фантазію, хоча я намагався цьому опиратися.

Невже це сталося? Роман усе ж відмовився від принципів, усіх догм і правил. Заради мене. Заради НАС! Тепер я знаю, чого чоловік хоче насправді. Чи точніше — кого.

— Я бачила, як ти на мене дивився… — зізнаюся в той час, як губи викладача ковзають моєю шиєю, а руки сповзають до сідниць. — Відчувала між нами зв’язок ще тоді, коли ти його заперечував.

— Понад усе я не хотів, щоб ти мала через мене проблеми.

Я припадаю до мочки його вуха, обіймаючи шию.

— Знаю. Не треба про це думати — я ні про що не шкодую, — шепочу, і Роман налягає на мене ще завзятіше й стискає в обіймах міцніше.