26.

Ранок видався привітним. Сонячне проміння пробивається крізь вікно, мов у весняну пору, а вітер тихо завиває, чимось нагадуючи здалеку пісню птахів. Та ця краса оманлива: невдовзі землю напоять дощі, і мряка ляже на дороги та тротуари. 

Я піднімаюся з ліжка — і ноги провалюються у м’який ворс килима. Та у ванній кімнаті доводиться встати навпочіпки, оскільки від холодної плитки зводить ноги й тілом проходить тремтіння. Коли повертаюся до дзеркала, тихо зітхаю. Наслідки нічних пригод проявилися мішками під очима, й навіть після відпочинку я виглядаю страшенно втомленою. Краще замінити тональний крем на шпаклівку, якщо хочу, щоб мене прийняли за студентку.

А про дачу й думати собі не дозволяю. Єдине, що ладна прокручувати в пам’яті нескінченно, — мій порятунок і чоловічі обійми, у яких втонула і ментально залишилася там до цього часу. Роман горнувся до мене не з жалю, відповідав на поцілунок палко, а тепер я хочу продовження. Його доторки вже перевернули мій світ, і вперше за довгий час я відчула бажання до чоловіка.

Коли роблю каву, неймовірний аромат арабіки наповнює квартиру. Одного горнятка стає замало — роблю ще. І знову в ніс врізається неймовірний запах — насичений, глибокий, із поєднанням шоколадних нот. А от снідати ще не хочу. Фарбую вії, підкручуючи їх, одягаю легку кофтину й картату спідницю, як личить студентці, і наостанок кладу в сумку блокнот. Мені вже не обов’язково їхати до університету, але ж там чоловік, якого конче хочу побачити.

Коли паркуюся біля корпусу, більше не боюся, що в когось виникнуть питання, звідки в студентки авто. Завдяки Віталію тепер донька ходитиме на навчання, а я нарешті виплутаюся з павутини брехні, а найголовніше — поясню Роману, ким я є насправді. Він же мене зрозуміє, правда? Усе-таки чоловік заради своєї доньки також готовий покласти небо на землю, і я, як ніхто, в цьому впевнилася.

У коридорі університету гамірно: біля кавового апарату згуртувалися юнаки, а біля них хихочуть дівчата, обтягуючи занадто високо підняті спідниці. Я машинально поправляю свою й звертаю до стенду з графіком, як чую від сходів:

— Алісо!

Ліза махає мені рукою, тож доводиться підійти до неї. Волосся дівчини сьогодні розтелехмане. Одне пасмо абияк тримає заколка. Вії вперше не нафарбовані.

— Ти куди зникла?! Агов! — староста кладе лікоть на фарбований коричневим поручень, і її брови зводяться, ледь не зустрівшись.

— Привіт, Лізо. Важко пояснити, чим я була зайняла, але ти б мені не позаздрила, —  кілька разів киваю, немов цим підтверджуючи слова.

Дівчина різко видихає, мов я скоїла щось неприпустиме.

— А хто б позаздрив мені?! Алісо, як ти могла забути про проєкт? Його треба було зробити на сьогодні, тож через твою відсутність вчора кураторка довірила це мені. Довелося працювати над ним пів ночі!

— Ох… мені шкода, — простягаю руку, щоб приобійняти постраждалу, але вона навмисно робить крок назад, і моя рука падає.

— Алісо, якби ж ти хоч раз відповіла на дзвінок. Усе-таки я староста! Але ж ти просто зникла без будь-яких пояснень.

Руденька так люто дивиться на мене й махає руками, що почуваюся на три ранги нижче за неї. На жаль, що довше вдаю з себе Алісу — то більше стається поганих речей. З цим давно необхідно покінчити.

Я напористо суну на Лізу й обхоплюю її плечі.

— Послухай! — кажу настільки грізно, що дівчина примовкає. — Аліса — це моя донька. А я лише тимчасово її удавала, сподіваючись, що викладачі не помітять підміну. І так, це було безвідповідально й безглуздо. А ще мені шкода, що тобі довелося займатися тим клятим проєктом. Скоро все встане на свої місця, обіцяю.

— Це що, жарт? — Ліза очманіло витріщається на мене, не кліпаючи.

Я відпускаю її і кажу м’якше:

— Мене звати Мілана, і мені 37. Даруй, що одразу не розповіла правду. Це була необхідність. А з моєю донькою ти познайомишся згодом. Будь ласка, прикрий, якщо хтось запідозрить про підміну.

Ліза невпевнено киває. Я не знаю, чи повірила вона в правду, але тепер моя совість чиста.

— О, до речі, ти Романа Адвійовича сьогодні не бачила? — на ходу озираюся до Лізи, коли піднімаюся сходами.

Староста заперечно хитає головою, тож мені таки доводиться особисто податися на пошуки викладача. Та із цим не щастить — його кабінет зачинений. Я дістаю телефон, щоб набрати чоловіка, і водночас незнайома молода викладачка якраз визирає з сусіднього кабінету.

— Вітаю. Це ви стукали до Авдійовича? — запитує вона, кивнувши на його двері. — Викладач прийде на четверту пару, а поки що його підміняє Віктор Мефодійович.

Подякувавши, я вирішую дочекатися Романа. Знаходжу одногрупників доньки й востаннє слухаю лекції, усвідомлюючи, що наситилася тим навчанням навіть за кілька днів. Ще й час зрадницьки довго тягнеться, і зрештою перші пари під косим поглядом старости тривають довше вічності. Лише коли закінчується третя пара, у такт пришвидшеному серцебиттю я знову піднімаюся до кабінету викладача. Двічі стукаю у двері. Затамовую подих і тисну на ручку — цього разу відчинено, але всередині нікого немає. Отже, чоловік у суміжному приміщенні, і за мить ми зустрінемося.