24.

Тиша. Промінь світла розтинає простір, відкриваючи вузьку смугу попереду. Важке повітря, наче осідає в легенях пластами. А ще від нього страшенно дере в горлі.

Оглянувши горище, я усвідомила, що сама звідси не виберуся. Попри те, що я доросла жінка, тепер важко втамувати бажання скрутитися калачиком і поплакати, уподіблюючись беззахисній студентці. А ще нестерпніше чекати неминучого. Назар не дурень — шантажуватиме мене знову, і цьому запобігти неможливо.

Зазираю на екран мобільного. Знаю, що зв’язку немає, але заспокоює лише надія, що він ненадовго з’явиться. Дарма. Час минає, а все я чекаю дива, від нудьги клацаючи в телефоні. На жаль, у Романа немає жодної гри, яка б відволікла від бентежних думок. Зате, натиснувши на галерею, сідаю рівно й підтискаю під себе ноги. Тут декілька фото. Але чи маю право їх бачити? Совість ще довго дряпатиме зсередини, але тисну на першу світлину — і… Це що, фотографії конспекту? Ковзаю пальцем по екрані, прогортуючи уривки з Кримінального кодексу, аж доки не натрапляю на сімейне фото. Нарешті щось цікаве!

На світлині Роман у червоному светрі однією рукою пригортає до себе жінку з довгим чорним волоссям та косим чубчиком. Вони лежать на ліжку й тримають над собою дівчинку з декоративними оленячими ріжками на голові. Невже ця десятирічка — Анжеліка?

Я підношу телефон ближче до очей і по черзі переглядаю світлини з новорічною тематикою, де дружня родина, як не прикрашає ялинку, то разом готує святковий кекс. Невже ідилія між ними удавана? У це важко повірити, як і в те, що на світлині той понурий Роман, якого знаю. Куди тепер поділася його невимушеність і легкість? А поглянути б на Анжеліку. Це ж янголя з пухкими щічками. А де ж легковажна дівчина, що доводить татка до сказу? Швидше за все, її зміни у зовнішньому вигляді та поведінці зумовлені не лише впливом друзів, а й розлученням батьків. Або я чогось не знаю.

Фотографій у телефоні Романа небагато, але кожна відкриває нові грані чоловіка. Узяти б те, де він — наречений. Скільки тепла в очах! Як чіпко та палко він дивиться на свою обрану! Дивно, що цей союз розвалився. От якби на мене так хтось задивлявся…

Ледве усміхаюся й, схрестивши руки, обіймаю себе за плечі. Довго сиджу, згадуючи несподіваний поцілунок із Романом біля лікарні. Він був короткий, але цього виявилося достатньо, щоб я зійшла з глузду. Чорт… коли згадую, тілом прокочується хвиля насолоди.

А чи ловила я на собі сповнені любові погляди Віталі, коли ми будували стосунки? Пам’ятаю, колишній часто казав, що йому пощастило з дружиною, але цей комплімент тепер здається егоїстичним. Не лише мені було зручно з цим чоловіком, а й йому зі мною. Ми доповнювали одне одного, закриваючи нагальні потреби. Утім, мене ніколи не розривало на частини від доторків цього чоловіка. Він був другом і партнером. Але не коханцем. Саме через відсутність пристрасті Віталя й піддався звабленню чужинки. Він потребував тієї втіхи, бо відчував між нами прірву, яку я не бачила впритул.

Уперше за весь час у спустошливій тиші я тверезо оцінила стосунки з колишнім чоловіком, бо раніше заважали емоції. Нарешті вони вщухли, і я осмислила речі, які довго залишалися поза межею розуміння. На жаль, це усвідомлення ще не торкнулося самого Віталія.

У вікні помічаю блимання світла — і думки вмить розсіюються. Я хутко підводжуся й підбігаю до вікна — видно лише сусідні дачі. Прикро.

Імовірно, хтось завів позашляховик, і друзі от-от роз’їдуться по домах. А значить, молодь уже надворі, і мене хтось може почути.

Я вдихаю на повні легені повітря й кричу — дзвінко, трохи здичавіло. Невже Назар справді залишить мене? Він — самозакоханий довбень, але ж не псих. Певно, хлопець усе ж підніметься на горище, щось буркне до мене зухвало й піде, залишивши двері відчиненими. А якщо ні, то радітиму, що я хоча б спритно завалила йому в пах коліном. Таким мерзотникам краще не плодитися!

Ураз світло надворі починає миготіти. Це міг бути ліхтарик, але чому колір світіння віддає червоним? Стаю навпшпиньки, чолом притискаюся до вікна, але досі нікого не бачу. До речі, що мені заважає розбити скло? Стає смішно, що я не прийшла до цього рішення раніше.

Метушливо роззираюся. Стілець з високою спинкою, який стоїть у дальньому кутку, цілком годиться, щоб винести ціле вікно. Скидаю з нього шмаття: довге пальто, кілька коротких суконь. Ставлю телефон на одну з коробок і націлюю ніжкою стільця на вікно.

Пальці міцно стискають шорстке дерево із задирками та тріщинами. Лікті  відводжу назад, і поверхня стільця торкається грудей. Час діяти. Швидко наближаюся до вікна й міцно заплющую очі. Глухий удар на мить зависає в повітрі, а потім чутно тріскання. Очі розплющую якраз тоді, коли скло розлітається врізнобіч. Навіть один друзок торкається ноги, але порізу немає — пощастило. Досить мені порізаної долоні!

Потік свіжого повітря лягає на обличчя, і я обережно роблю крок уперед, щоб виглянути. Перед хвірткою стоять кілька поліцейських автівок. Краєм ока вловлюю біля них якийсь рух.

Вдихаю повітря, щоб покликати на допомогу, але гепання позаду змушує різко обернутися. Двері відчиняються й чоловічий силует з’являється на порозі.

— Хто тут?! — мій голос звучить нервово, все тіло напружується.

Телефон далеко — немає змоги підсвітити.

— Алісо, це ти?

Я впізнаю голос і напруга спадає з плечей .

— Романе… — наосліп йду до чоловіка, і світло з вулиці поступово відкриває його обличчя. — Мене тут зачинили. Я думала, що доведеться провести тут ніч, оскільки…

Враз втрачаю контроль над емоціями. Замість того, щоб пояснити, як опинилася зачинена на горищі, ковтаю важке повітря. У горлі набрякає, очі печуть.

— Не дарма я запідозрив неладне, — каже Роман і притискає мене до себе.

Я згинаю руки, міцно стискаючи стан чоловіка. Щока притискається до міцного плеча. Пальцями стискаю тканину шкіряної куртки на спині Романа. Ніщо в цілому світі зараз не змусить відпустити виваженого чоловіка, який так вчасно прийшов на допомогу.