23.

Ступаю по підлозі з дерев’яних дошок — і вони ледь прогинаються зі скрипом. Дехто з хлопців притягує з сусідньої кімнати кілька стільців, а дехто витягує в центр кімнати круглий стіл із потертостями.

— Може, треба чимось допомогти? — повертаюся до Назара.

Він плечем спирається на стіну. Однією рукою досі стискає мені стегно, а іншою щось клацає в телефоні.

— Тобі воно тре? —  питає, не підводячи очей.

Тим часом я чую шурхотіння — це дівчата дістають із великого рюкзака упаковки з чипсами та перекладають їх на стіл.

— А де Діана? — цікавлюся, помітивши відсутність моєї знайомої. — Певно, до свого хлопця відійшла. Він у будинку?

Назар засовує телефон у кишеню завужених джинсів, і три ряди ланцюжків на них брязкають одне об одне. А тоді невимушено киває на вхід до іншої кімнати.

— Он її Стас.

На порозі стоїть хлопець із тунелями у вухах. Він трохи схилений, оскільки на його спині сидить Діана, мов вершниця, і міцно тримається за плечі свого перевізника.

— Погляньте-но, кого привела? — неприродно широко усміхається Діана, темне волосся якої спадає на обличчя хлопця.

Лише коли вона зістрибує зі Стаса, я помічаю гіпс на його правій руці. Через цю біду інші хлопці “дають кулачок” товаришу замість того, щоб потиснути руку.

— Я — Мілана, — представляюся, щойно помічаю на собі погляд щойно прибулого.

Він не встигає відповісти, як Назар притягує мене до себе й душить в обіймах.

— Вона зі мною!

Стас піднімає долоні, сміючись:

— Нічого не маю проти.

Хтось вмикає музику, і це згладжує ніяковість між хлопцями. Настя киває на стакани, заохочуючи їх наповнити, — і гіркуватий запах хмільного одразу наповнює кімнату. Згодом стає гамірно. Кожен намагається перекричати музику. Назар вступає з якимось іншим хлопцем у суперечку, а я весь час крадькома розглядаю Стаса. Намагаюся пригадати, чи бачила його в ту трикляту ніч, коли Разміка побили. Наче діра в пам’яті, ніяк не згадаю обличчя хлопця.

— Ще пива? — запитує мене Назар.

У порівнянні з ним, Стас виглядає старшим. Його тіло м’язисте, а погляд упевнений. Не дарма Діанка так в’ється навколо красунчика.

— Ні, у мене є, — підношу прозорий стаканчик, з якого надпила лише раз.

Але Назар усе одно доливає мені пива аж по вінця.

Поки інші хлопці дістають з іншого наплічника наступну пляшку, хтось скручує звук музики й вмикає на планшеті футбольний матч. Я сподіваюся, що тепер рука Назара зісковзне з мене, і хлопець піде вболівати за своїх. Утім, настирливий залицяльник і на крок не відходить, а згодом питає:

— Чого так на Стаса витріщаєшся?

— Що? Ні! — судомно хитаю головою. — Ми з Діаною переглядаємося.

— А мені здалося, ти все ж нашого покаліченого розглядаєш.

— Ти що? Він тобі не рівня, — силуючи себе, потираюся щокою об плече Назара. — До речі, а через що в Стаса перелом?

Назар зверхньо мене розглядає, про щось фантазуючи. Коса усмішка й вдоволення видають усі його бажання, щойно очі зупиняються на грудях.

— Ви взагалі знайомі?

— Ні, але… — ковтаю слину, добираючи слова.

Назар встає до мене обличчям, а до інших спиною. Його пальці проводять по моєму плечі, спускаються по ключиці й торкаються грудей. Я не витримую й відкидаю руку різким рухом.

— Гей, не треба поспішати, — гальмую юнака.

— А навіщо зволікати? Багато кому завтра в універ, а декому — на роботу, тож ми ще недовго тут зависатимемо.

Зеленовато-сірі очі навпроти ковзають моїм тілом із неабияким інтересом. Зіниці сновигають, наче збожеволіли.

— Краще вгамуй мою допитливість… — спираюся на стіну, несвідомо збільшуючи дистанцію між нами. — Я хочу, щоб ти відповів, що сталося зі Стасом. Хіба багато прошу?

Назар стискає губи й різким поворотом голови озирається.

— Краще поговорімо про нас, комашко. Або… можемо вийти, щоб нас не чули. У такому разі — запитуй, що завгодно.

— Згодна! — відчайдушно киваю. — Перейдемо до наступної кімнати?

— Ні, нам заважатимуть. Піднімемося на горище.

— Не романтично, — скорчую гримасу.

— Зате там ніхто мені не завадить… — його долоня обережно потирає мою шию, спокушаючи, — відповісти на всі твої запитання.

Сміюся з закритим ротом, оцінивши ситуацію. Малий пісюк упевнений, що розумніший за дорослу тітоньку. На що він сподівається?

— Що ж, я не проти пройтися.

Назар швидко дихає — його плечі часто здіймаються. Наостанок хлопець закидає собі до рота жменю чипсів, а мій стаканчик перехиляє пальцем, щоб я все допила. Бог із ним… Я піддаюся й спорожнюю посудину. Далі —  з хрускотом стискаю її в кулаці й притискаю до грудей Назара. Він за інерцією перехоплює стакан і шукає, куди викинути. У цей час я вже прямую надвір.

Ще раніше я звернула увагу на дерев’яні, трохи прогнилі, сходи, які ведуть на горище, але в темряві вони не здавалися настільки ненадійними. А зараз, коли світло з вікна широкою смугою лягає на щаблі, я не впевнена, що наважуся піднятися. Запал з’являється лише тоді, коли Назар наближається позаду й обхоплює мою талію.

— Чого зволікаєш? — запитує.

І от я вже готова мчати галом, тікаючи від обіймів. Хоча й сходи старі й скрипучі, але все ж дім одноповерховий, тож на горище добираюся швидко.

— Варто було взяти ліхтар, — зауважую, наосліп шукаючи телефон.

Вмикаю на ньому ліхтарик і одночасно промінь світла з’являється попереду від мобільного Назара.

— Ти ж хотіла романтики, — нагадує парубок, напористо насуваючись на мене.

Мало того, що на горищі тхне пилом і старим деревом, то тепер — ще й дешевим дезодорантом.

— Ти не розповів, що сталося в ту ніч, — зупиняю хлопця, впираючись витягнутою рукою в його груди.

Жовна парубка випинаються. Видно, розмова не входила до планів цього сосунця зі здибленим чубом.

— Що розповідати? Стас зчепився з одним хмирем, і оскільки мав перевагу у вазі й займався боротьбою, то постраждав менше. Як бачиш, гіпсом обійшлося.