22.

Щоб здаватися в компанії своєю, я підходжу ближче до хлопців, слухаю їхні розмови й повсякчас регочу з ними в такт. Назар інколи зухвало щось коментує, коли хтось розповідає чергову історію або жарт, але більшість часу його очі опущені в телефон. Здається, там якась гра — інколи чути нисхідну мелодію “дууу- дуум”.

— Мій стаканчик уже порожній! — голосно заявляє хлопець із бейсболкою на голові й демонтративно цілить паперовою посудиною в смітник. — Після третьої такої “кави” я вже нікуди не доїду! Попереджаю!

Усі помітно жвавішають: хтось ще сміється, хтось брязкає ключами, а дехто різко перехиляє стаканчик. Низький парубок біля мене ховає пляшку з міцним алкоголем у наплічник зі значками. Тепер знаю, що ці діти додавали в каву.

— Чуєш!? — гукаю до Назара, щойно помічаю на собі збентежений погляд Діани. — То що ти там мені обіцяв?!

Розбишакуватий хлоп зосереджується на мені й вимикає телефон наосліп.

— А ти вже скучила, комашко? — кінчик його язика торкається кутика губи.

— Страшенно! — видаю палко.

Той, хто йде повз Назара на вихід, двічі плескає його по плечі. Поступово всі залишають магазин, і тільки ми з юнаком залишаємося на місці.

— Чого застиг? Передумав? — подаю груди вперед, очима кидаючи виклик.

Але на хлопця цей флірт не діє. Він закусує великий палець, на якому печатка, і задумливо запитує:

— А чим ти можеш зацікавити?

Мені доводиться міцно зціпити зуби, щоб не чортихнутися. Я ще й маю його вмовляти скласти компанію?! Але ж нещодавно він сам хотів притягти мене на дачу! Чому ж тепер корчить із себе дівчинку-недоторку?

Підходжу до захвальця ближче й спиною м’яко спираюся до його плеча.

— Скільки мені? — грайливо запитую, наблизившись до його обличчя. — Спробуй відгадати.

Хлопець замислюється.

— Двадцять п’ять? Тридцять?

— Сорок, — накидую три роки, щоб хлопчик зовсім очманів.

Його брови передбачувано підлітають. Довга рука повільно опускається на моє плече, і на контрасті з цим Назар рвучко підштовхує мене до виходу. Нарешті знову в очах хлопця з’явилася зацікавленість, хоча й мені бридко від цього. 

З магазину ми виходимо останніми.

— Ти старша, ніж моя мачуха, — зауважує хлопець ще до того, як ми наближаємося до юрби надворі.

— А тобі скільки? — запитую, вдихаючи запах бензину та пилу.

— Сімнадцять.

— Жартуєш? — збавляю темп.

Грудний сміх Назара ледь чутно на тлі загального метушіння, реву мотоциклів та гудіння позашляховика.

— Не хвилюйся, мала. Я на досвіді, — упевнено заявляє хлопець, і я ледве стримую сміх.

Якби тільки Роман знав, що через нього мені доводиться пережити!

А далі ще гірше — місця в позашляховику всім не вистачає, тому мені доводиться сісти Назару на коліна. І мало того, що від нього нестерпно тхне коньяком, а ще й дешевим дезодорантом. Хлопець усю дорогу тримає мене за талію, наче так треба, а я весь час спираюся щокою на шкіряний підголівник, бо хоч він приємно пахне ароматизатором із нотками екзотичних фруктів.

Їдемо недовго. Щойно перед очима відкривається горизонт із захованим у сутінках полем, мій телефон оживає.

— Здається, хтось напрошується третім, — гарячим повітрям шепоче мені у вухо Назар, коли рингтон лунає втретє.

— А ти впораєшся з дорослою жінкою сам? — іронія виривається, попри бажання підігравати хлопчакові.

— Не сумнівайся, лялю.

Шиї боляче торкаються зуби Назара. Видно, він учора перед сном надивився мультиків про вампірів. Добре, що ніхто не бачить відрази на моєму обличчі.

— Ох… — повільно відсуваюся. — Ти надто не терпеливий. А між іншим, я жінка консервативних настроїв.

— Консервних… що?

Ненадовго завмираю, придушуючи сміх.

— Не зважай, друже. Просто не поспішай, бо зараз гратися не дуже зручно.

Знову чолом притискаюся до підголівника й так сиджу, доки не зупиняємося. А по приїзді пулею вилітаю з машини й гублюся поміж членами компанії. Лише тепер помічаю легкий запах вогкої ріллі.

— Ти чого тут?! — лунає дзвінкий голос Діани.

Коли обертаюся, моя знайома злізає з синього мотоцикла й допомагає високому хлопцю, що сидить попереду неї, зняти подряпаний шолом. Оскільки дівчина дивиться на мене, я відчуваю потребу відповісти.

— Ти ж чула, що мене запросив Назар, — нагадую. — Чого скривилася?

— Ми недавно знайомі, — пояснює Діана. — Але якщо вже приїхала, то затям: усе, що стається на дачі, залишається на дачі. Нікому не патякай, де ми тусуємося й чим займаємося. О’кей?

— Чого ти боїшся? — по сухих стеблах рослин підходжу до дівчини ближче, щоб далі йти разом.

Вона відкидає за плечі вільні пасма з червоними косичками й трохи відвертається.

— Мілано, ти надто допитлива.

Дівчина прискорюється, швидко віддаляючись. Натомість мене наздоганяє Настя й пояснює:

— Тут переховується її хлопець — от і все. Не думай, що ми тут бозна-чим займаємося.

— А… що з тим хлопцем? Нагріб проблем? — цікавлюся в той час, як знову хтось телефонує.

Білявка, на сукню понизу якої вже вчепилися колючі будяки, знизує плечима.

— Я не гуляла в ту ніч з усіма, — вона штовхає залізну хвіртку, і її скрипіння здиблює волосся на моєму тілі. — Ти йдеш?

Я заперечно хитаю головою, мовляв, затримаюся. Водночас відходжу в бік до похиленого стовпа й намагаюся зловити в непросвітній кишені сумки свій гаджет.

— Слухаю, — відповідаю впівголосу, ще далі відійшовши від гучної компанії.

Троє хлопців і двоє дівчат зупинилися перед хвірткою, щоб покурити. І паскудний вітер одразу ж приносить мені смердючий дим.

— Алісо, я не знаходжу собі місця! — стурбовано зізнається Роман. — Чому не дзвониш?! Де ти?!

— Щойно приїхала на дачу — пощастило! А тут ще й переховується хлопець із цієї компанії. Може, це він відлупцював Разміка.

— Тільки не забувай, що насправді ти — не шпигунка. А якщо це дійсно він…