21.

Виходжу з десятиповерхового будинку й роззираюся в напівтемряві. Саме в цю мить над входом у під’їзд і біля дитячого майданчика спалахують жовті ліхтарі, світло яких відкидає довгі тіні від кущів і лавок. Попереду від легкого вітру скрипить гойдалка. Під могутнім каштаном темніє пісочниця.

Оскільки Honda залишилася біля мого будинку, доводиться викликати таксі. Але це не проблема — все одно поки що боляче крутити кермо через глибокий поріз. Натискаю на нього великим пальцем — і сичу, мов зміюка. Варто було ще зранку туго замотати руку.

Поки виглядаю машину, від Романа надходить повідомлення з номером Діани. Я без роздумів тисну зелену слухавку — і лунає перший гудок. А тим часом таксі попереду засліплює фарами.

— Слухаю, — чути дзвінкий голос на фоні гулу.

— Привіт. Це — Мілана, — кажу в той час, як колеса автівки перестають крутитися біля мене. — Пам’ятаєш, як познайомилися на вечірці? Я ще пиво всім приносила.

— А-а… Ну, так. А звідки в тебе мій номер?

— Взагалі-то, у нас багато спільних друзів, — прибріхую, сідаючи на заднє сидіння старенького Volkswagen. Щоб привітатися з водієм, вимикаю мікрофон.

— Ти тут? — не витримує паузу моя нова знайома.

— Так, і навіть ближче, ніж думаєш. Згадую, що ви збираєтеся на заправці, а я якраз неподалік, і хочу до вас приєднатися.

Тиша в слухавці оперезує мої плечі напругою.

— Ну, добре… — урешті-решт каже Діана. — А хоч сама?

— Так.

— Тоді завалюйся.

За кілька хвилин під’їжджаю до місця зустрічі, але прошу водія зупинитися трохи раніше. Автозаправна станція з магазином — єдине добре освітлювальне місце, оскільки поруч немає будинків. Позаду неї лише віддалена частина парку, яка наразі потопає в темряві. Завдяки цьому здається, що мої кроки по брущатці відлунюють аж за обрій.

На заправці дві машини: легкова біля паливної колонки — водій саме вставляє паливний пістолет у бак, і позашляховик, який стоїть заглушений біля магазину. Я зазираю крізь напівпрозору наклейку у вікно, і помічаю рух. Юрба хлопців та дівчат спілкується в магазині, розсівшись за тонким столиком уздовж вікна.

Коли входжу всередину, молода жінка за касою зосереджує на мені погляд. Її ігнорую, натомість знаходжу свою знайому й піднімаю руку, здаля вітаючись. У Діани та сама зачіска, що була минулого разу: тонкі червоні косички вибиваються з темних пасом. Тільки цього разу губи чорнявої нафарбовані темно-фіолетовим, а шию кілька разів обвиває товста чорна нитка, до якої прикріплена металева прикраса — трохи потерта, наче має власну історію.

— Гей! Пам’ятаєте Мілану?! — тицяє на мене дівчина, піднявшись з одного коліна на високому стільці. — Вона також відривалася на вечірці!

Кілька пар очей спрямовуються в мій бік, але я зосереджуюся саме на тих виразних, що враз мружаться. Обличчя хлопця мені знайоме. Це він жадав поцілунку, коли пляшечка зрадницьки вказала на мене.

— О так! — скрикує цей нахаба. — Її пам’ятаємо! Минулого разу дівчинка багато пропустила, — він дивиться на мене з-під брів. — Сьогодні надолужиш?

Трохи відвертаю обличчя, зморщивши носа. Та моя реакція тільки підбурює зухвальця зі здибленим чубом і далі колоти словом.

— Ходи-но сюди! Тут якраз є місце: в мене на руках, — парубок двічі ляскає по своїй нозі, і хлопці з компанію регочуть. — А скоро ще й поїдемо на дачу…

Діана спочатку також сміється, але зрештою штовхає зазнаваку в плече:

— Назаре, ти знову дошкуляєш?!

Вона поступається мені своїм місцем. Сама бере зі столу пластиковий прозорий стакан, у якому кубики льоду омиває темно-брунатне пійло, й затяжно тягне його через скручену соломинку. Я відчуваю від дівчини змішаний запах кави та алкоголю.

— А за яку дачу говорив той… Назар? — крадькома киваю на хлопця, який тепер крутить монетку на столі, мов дзигу.

— Раніше там жив дід Насті, — загострений нігтик Діани показує на білявку з високо зібраним волоссям. — Вона вблагала предків, щоб дали ключі, мовляв, малюватиме там картини. Однак нашій творчій дівчинці більше до душі дозвілля з друзями.

— Зрозуміло…  А що у вас сталося з Анжелікою? — докладаю зусиль, щоб моє питання звучало невимушено.

Діана відводить погляд і протягує язиком по ряду верхніх зубів.

— Чого питаєш, Мілано?

 — Коли я запитувала про вас, Анжеліка скорчила гримасу й лише змахнула рукою. Без пояснень. Ти не подумай, ми з нею не близькі. Я з допитливості питаю.

Діана настрожено мене розглядає, довго не відповідаючи.

— Скажімо, наші хлопці не поладнали.

— А що не поділили? — далі длубаю цю скелю.

Та Діана зосереджується на одній точці попереду, знову взявши в рот соломинку, наче мене поруч немає. Напій не тягне, а просто жує її.

— Мабуть, привід був вагомий, — висловлюю припущення, — якщо Размік у реанімації.

Чорнява повертається до мене — і її брова з пірсинком піднімається.

— Ти щойно казала, що Енжи нічого не розповідала!

— Так! — мої руки тісно притискаються до тіла. — Але я бачила, як Размік писав у соціальній мережі, що вечірка була переломною. І як доказ додав фото руки з гіпсом. А ви ж, здається, всі разом тусили.

— А він що, прийшов до тями?! — виструнчується Діана.

— Не знаю… Може, ненадовго.

Зараз для мене найголовніше — не заплутатися у власній брехні. Треба менше говорити, а більше питати. От тільки моя співрозмовниця не надто говірка щодо інциденту, який тепер може сплюндрувати моє життя.

Діана дістає з маленької сумки, що на столі, телефон у чорному чохлі зі стразами. Комусь пише повідомлення. Та хоч як я не кошу очима, нічого на екрані не видно. Отже, цій малій є, що приховувати. Доведеться діставати правду з когось іншого. 

Оглядаю розбишакуватих хлопців у вільному одязі, шукаючи привід підійти, але не знаходжу. Та й дівчата від них не надто відрізняються. На язиках кожної вертиться лайка, вигляд — агресивний. Лише білявка, що ліворуч від мене, поводиться скромніше. Певно, заради тієї дачі з нею всі й тягаються.