20.

Номер невідомий, але я знаю, хто телефонує.

Зачиняюся й сідаю на велике кругле ліжко з балдахіном кавового кольору. До речі, саме таке ложе я колись хотіла придбати, будучи в шлюбі. Але ж доля безсердечна — тепер на ліжку моєї мрії спить колишній чоловік.

Приймаю виклик і запитую першою:

— Щось трапилося?

— Ні, — спокійно відповідає викладач, — лише хочу пересвідчитися, що наші плани в силі.

— Так, — шукаю на стінах годинник, але зрештою заглядаю на екран мобільного. — Я поїду на заправку за пів години. Сподіваюся, пощастить перестрітися з Діаною.

— Аліса каже, що вона постійно там зависає, і сьогодні буде також. Я надішлю номер дівчини. Але будь обачною, Алісо! Якщо друзі твоєї товаришки справді так відгамселили того зазнаваку, то з ними краще справ не мати. Я вже й не впевнений, що тобі варто до них суватися.

— Дякую, що турбуєтеся, Романе, але я все одно піду. Сьогодні мою доньку допитували у відділку, оскільки її переплутали зі мною. А я навіть не ночуватиму вдома, бо там чатують правоохоронці.

— У тебе є донька?!… — ошелешено вигукує Роман.

Закушую кулак, низько схилившись. Яка дурепа! Як могла таке сказати? Останні події зовсім збаламутили голову.

— Це… довга історія, Романе.

— Напевно, донька зовсім мала, а я забираю тебе в неї.

— Ні-ні! — вже й не знаю, як врятувати ситуацію. — Насправді це сестра! Вона трохи молодша, і ми дуже схожі. Я коротко називаю її Доня — не беріть у голову.

Роман мовчить, а я картаю себе за необачність. Міцно заплющую очі, затиснувши пальцями їхні зовнішні куточки, і сильно закушую щоки зсередини.

— Гаразд… — зрештою промовляє чоловік. — І все ж мені шкода, Алісо, що тобі доводиться стільки пережити тільки тому, що хотіла мені допомогти. Ще й твоя сестра постраждала. Не знаю, як спокутати провину перед вами.

— У неї все гаразд. А ми з вами поки що просто спробуємо вибратися з халепи.

— Якщо мене опитуватимуть, то скажу, що був на вечірці сам, але коли випадково зустрів свою студентку, то потягнув її за собою. Скажіть те саме. Навіть можете збрехати, що я шантажував оцінками.

— Може, не доведеться… — моє плече сіпається.

— Алісо, я не лягатиму спати, доки не дочекаюся твого дзвінка.

— Наберу… — обіцяю обірвано.

І нас роз’єднує.

Падаю спиною на м’яке ліжко й зітхаю. Перш ніж поїхати на заправку, кілька хвилин витріщаюся на білосніжну стелю з підсвіткою вздовж стелі. Намагаюся зосередитися на важливому: треба довести нашу з Романом невинуватість. От тільки біда — зустріч із Віталієм збила з пантелику. Спогади про наше спільне минуле плівкою проходять перед очима. Я струшую головою, щоб їх відігнати. Боюся, що зраджу себе й дам чоловіку ще один шанс. А він його негідний, тож мені не варто проявляти слабкість.

Через силу підводжуся. Під лопаткою досі ниє й відчувається втома. Підбадьорює запах смажених млинців, що долинає з кухні, а я якраз страшенно голодна. От тільки найкраще рішення зараз — це залишити оселю колишнього.

Коли проходжу біля дверного прорізу, повертаю голову до вітальні. Віталій щось клацає в телефоні, чи то з похмурим, чи з ображеним виглядом.

— Мені треба піти у справах, — говорю спокійно, наче не тікала від чоловіка кілька хвилин тому. — Повернуся пізно, тож вечеряйте без мене.

Віталій відставляє телефон на диван, що на високих ніжках, і спирається на гладку тканину кулаком.

— Мілано, які ще справи в такий пізній час? — питає суворо.

Його тон збиває з пантелику й змушує ненадовго примовкнути. Але зрештою пояснюю:

— Це моє особисте. Ти ж чув, що маю деякі проблеми, але тобі не варто в це втручатися.

Мій колишній з осудом хитає головою, різко видихнувши.

— Ти зустрічатимешся з тим чоловіком? Між вами щось є?!

Я зазираю в бік кухні, щоб впевнитися, що Аліса не підслуховує.

— Що за питання, Віталю?! Тобі має бути байдуже.

Чоловік різко підводиться.

— Але це не так, люба. Повір, я тисячу разів себе картав через одну помилку, яка зруйнувала “нас”. Будь ласка, залишся на вечерю. Дай мені шанс усе виправити, і я зроблю тебе найщасливішою жінкою. Чуєш?! Жоден чоловік не цінувати тебе так, як я тепер.

Віталій повільно наближається, наче тигр, що боїться сполохати лань. Напруга зростає. Мені бракує кисню. Немає сумніву, що чоловік переосмислив багато речей і, цілком можливо, дати йому другий шанс на стосунки було б виправдано. Але! Уже пізно.

— Мої почуття до тебе давно стихли, — кажу в той час, як мої очі вологішають. — Може, ти й змінився, але я також. Розумієш?

— Ні! — чоловік ловить мене за руку й міцно стискає зап’ясток, не помічаючи поріз на долоні — це багато про що говорить.

— Не роби дурниць, Віталію, — прошу впівголосу й різко вириваю руку. — Краще поговори з Алісою. Попри те, що вона вступила до університету, хоче покинути навчання. Ще й зв’язалася з якимись музикантами, що може згубно вплинути на доньку та її майбутнє.

— Я не знав цього, — чоло чоловіка враз просікають зморшки. — Я поговорю з нею. А щодо нас…

— Не треба! — перебиваю чоловіка. — Прошу, не докучай, бо в цьому сенсу немає.

Віталій відкриває ключницю у формі будиночка з темного дерева й дістає ключі. Неохоче простягає мені їх, не дивлячись в очі.

— Дякую, — киваю чоловікові й коротко викрикую слова прощання доньці.

Аліса одразу ж виходить до нас і спантеличено дивиться, як я беру сумку й відчиняю двері.

— Ма, ти надовго? — запитує в спину.

Я обертаюся наостанок.

— Тобі є що обговорити з татом.