19.

Доньки та колишнього чоловіка довго немає. Обертаюся, міркуючи, чи буде краще перебратися на заднє сидіння. Там вікна більше затоновані. А по парковці час від часу ходить охоронець, і кожного разу мені доводиться завмерти, щоб не привернути його увагу.

Раптом очі натрапляють на стару річ біля коробки передач, яку завжди возить із собою Віталя. Це подряпана монетка, яку чоловік повсякчас називав щасливою й крутив між пальцями, коли нервувався в заторах. 

Торкаюся її ребристої поверхні — і мене накривають щемливі спогади про сімейні мандрівки та наші пригоди в дорозі. Наприклад, одного разу Віталій із донькою забули мене на заправці й підібрали аж за дві години. Спочатку я страшенно сердилася, але згодом ми згадували маленьку прикрість, сміючись. А ще була історія, як двоюрідна тітка Віталіка довірила нам привезти кульки на дитяче свято. Оскільки вони не влізли в авто, летіли за автівкою знадвору, тоді як Аліса тримала їх за стрічки. Та от біда — посеред дороги донька їх ненароком відпустила. Зрештою довелося придбати нові й всю дорогу я їх так надувала, що цілий вечір на святі танцювала з червоною пикою.

Спогади розвіюються в одну мить, а усмішка стирається з обличчя, щойно помічаю, як хтось наближається. Дякувати Богу, це не охоронець. Аліса та Віталя прудко сідають у машину, і я провалююся в простір між передніми сидіннями, щоб обійняти доньку.

— Це моя провина, що тебе допитували. Що вони питали? — стискаю плечі доньки, а тоді повністю перелазжу до неї на заднє сидіння.

— Ма, поліцейські впевнені, що ти з товаришем ледь не вбила якогось хлопця, — з бентегою каже донька, і я помічаю в дзеркалі округлені очі Віталі.

— У нас був конфлікт, але я б ніколи… Алісо, ти ж не думаєш, що я здатна завдати тілесної шкоди? — мружу очі.

— Ні, звісно. Але все це дивно, — зауважує донька. — Ти зв’язалася з якимось чоловіком, і ви їздили на молодіжну вечірку, а тоді — ці звинувачення… Кажеш, що мала конфлікт із хлопцем, а звідки його взагалі знаєш?

Аліса та Віталій мовчать, але їхні допитливі погляди вимагають відповіді, а тиша нестерпно тисне на скроні.

— Я ж ходжу в університет, — нагадую доньці, безневинно знизуючи одним плечем.

Насправді це тут ні до чого, але сказати правду — зась. Донька остаточно впевниться, що я несповна розуму, якщо розповім, як посеред ночі допомагала її викладачу стежити за донькою.

З відділку виходять троє чоловіків у формах, і один із них дістає з коробки цигарку.

— Віталію, чого чекаєш? Поїхали звідси! – прошу вимогливо.

Чоловік заводить двигун, опускає ручне гальмо, а далі пропонує:

— Напевно, Аліса зголодніла. Може, заїдемо на піцу? Тут недалеко заклад, за поворотом.

— О, дуже доречно! — сплескує в долоні Аліса. — Тим паче додому краще зараз не їхати — там маму підстерігають суворі дядечки в погонах.

— Ти впевнена?! — морщу носа. — А що тобі ще казали?

Аліса стискає губи, нахмурившись. Певно, сердешній довелося непросто через мої нічні походеньки. Якби ж я могла щось виправити…

— Постраждалий у важкому стані, тож краще не висовуйся, мамо. Хіба лише якщо маєш докази своєї непричетності.

Цокаю язиком і схиляюся на спинку сидіння, клацаючи нігтями.

— Бачу, ти серйозно влипла, — згодом констатує Віталя, обертаючись до мене. — У такому разі запропоную дещо краще й безпечніше, ніж похід у піцерію: залишайтеся на ночівлю в мене.

— Тоді краще в готелі… — бурмочу під ніс.

— Мамо, який ще готель?! — невдоволено пирхає донька. — Візьмемо різних соусів та начинок до млинців, і як раніше все розкладемо в центрі столу. Тільки тих млинців насмаж — і буде смачнюща вечеря! — донька удає, що обсмокчує кожен пальчик.

А от мене її ідея не підбадьорює. Навпаки, відчуваю безвихідь. Ще й Віталік сподівається, що випросить пробачення. Краще було б одразу його осадити, але ж… обставини.

— Хіба що сама їх смажитимеш, — акцентую бровами до доньки. — Я не в захваті від ідеї, але додому мені дійсно краще не суватися, тому нехай буде по-вашому.

Губи Віталі розповзаються в сяйливій усмішці й він завзято крутить кермо. Та перш ніж поїхати в його дім, ми скуповуємося в мінімаркеті та зупиняємося біля початку нашої вулиці, щоби донька швидко взяла необхідні речі. Цього разу обійшлося без пригод. А за годину ми приїжджаємо в найдальший район міста, де мешкає мій ворог.

Двокімнатна квартира Віталі простора. На полицях не вистачає декору й трохи запилюжено. Але речі не розкидані й загалом приміщення на свинарник не схоже, що мене неабияк здивувало. Віталій — не з тих чоловіків, які одразу повертають речі на своє місце. Колись мені часто доводилося нагадувати чоловіку після себе поприбирати. Щоправда, він швидко виправлявся, повторюючи, що без мене пропав би. 

— Винаймаєш квартиру? — повертаюся до чоловіка, який саме метушливо збирає гвинтики в шухляду.

— Ні, придбав її після розриву з… сама знаєш із ким.

Розлучницю звали Софія — досі ненавиджу це ім’я.

— А чому від них з’їхав?

Віталя спрямовує очі на Алісу, і вона одразу ж іде на кухню. Згодом чутно, як шелестять пакети.

— Мілано, я ж до них перебрався заради того, щоб бути поруч із сином. Уже пояснював, — Віталя сідає на ліжко й зминає край ковдри між ногами. — Але з його матір’ю вжитися під одним дахом не вдалося. Я весь час сумував за вами, хоча й навряд чи ти мені повіриш. І зараз, як і раніше, понад усе хочу повернутися до вас.

Прямий погляд Віталі мене збентежує, тож підходжу до вікна й спостерігаю, як тягнуться в далечінь два ряди автівок. Після розлучення я мала впевненість, що моя холодна байдужість до Віталія ніколи не розтане, але тепер верхівка айсберга попливла. Я щиро співчуваю чоловіку — видно, що йому кепсько без родини. Не дарма ж він дивиться на мене знизу, як щеня.

— Послухай, я навчилася жити сама, і мене це влаштовує, — нарешті наважуюся повернутися до того, хто колись зігрів турботою, а тоді вщент розбив моє серце. — Віталію, я не зміню рішення щодо нас, тому досить робити спроби налагодити стосунки. І не втягуй у це Алісу — це вже занадто.