18.

Замість того, щоб піти в дім, зупиняюся на веранді й розглядаю підсохлі пелюстки бегоній. Дощу давно не було — треба полити квіти. Ще й на веранду нанеслася земля, а грядки з боку будинку давно поросли травою. От і поратимуся по господарству до вечора, щоб не мала часу тривожитися. А як сутеніє, то спробую перестріти нову знайому з вечірки. Бо якщо не вдасться розібратися, хто насправді відгамселив Разміка, — ми з Романом довго доводитимемо, що не причетні до цього. 

Ех, краще прибили б поганця остаточно. Стільки проблем через нього!

У будинок входжу, лише щоб змінити одяг.

— Алісо, це я! — гукаю наверх.

У відповідь тиша. Я згадую, що навіть не поцікавилася в доньки, як учора минула прогулянка. Крім того, кортить загладити кути після вранішньої розмови, тому піднімаюся по сходах і стукаю у двері пастельного кольору.

Оскільки відповіді немає, я прочиняю двері й зазираю всередину — доньки немає. Не пам’ятаю, коли востаннє Аліса кудись виходила вдень. Ще й не знаю її мобільний номер напам’ять. От нещастя.

Несподіваний дзвінок у двері змушує моє серце гепнути сильніше, ніж завжди. Тримаючись за поручень, квапливо спускаюся й зазираю у вічко.

Господи, нехай це буде марення! Я не надто засмучуся, якщо з’ясується, що мені також підсунули канабіоїди, хай лишень побачене виявиться плодом фантазії. 

За дверима — мій колишній чоловік. Після розлучення ми бачилися всього кілька разів, коли він приїжджав за Алісою або привозив її. А на останній зустрічі з Віталієм вперше за довгий час розмовляли, але виключно про доньку.

Знехотя відчиняю з понурим виразом, і чоловік одразу виструнчується.

— Привіт, Мілано!

Віталій у синій трохи зім’ятій сорочці та чорних штанах. Волосся акуратно вкладене набік, хоча зазвичай чубчик був настовбурчений. У руках — шкіряна барсетка. Взуття начищене — а що якесь свято?

— Привіт. Аліси немає вдома, — швидко промовляю на видиху.

На подив, чую:

— Я знаю.

— Тоді навіщо приїхав? — одразу переходжу до суті.

А що? Віталя ж ніколи не полюбляв прилюдій. Крім того, нехай нарешті осмислить, що не повернеться в родину. Усе ж добре, що Аліса попередила про його наміри. Тепер невдоволеним обличчям даю зрозуміти, що моя образа не стихла. Так би мовити: працюю на випередження.

— Мілано, до тебе неможливо додзвонитися, — стурбовано пояснює чоловік. — Ти чимось сильно зайнята?

Бог ти мій! Скільки удаваного хвилювання, відчаю… Доводиться сціпити зуби, щоб не вистрелити образливим словом.

— Послухай, мені не до тебе, — вибудовую дистанцію. — Краще зідзвонися з Алісою, якщо планували зустрітися або…

— Зажди! — перебиває Віталій. — Мілано, насправді я приїхав за тобою. Збирайся, усе обговоримо дорогою, — він киває на чорний Ford позаду.

— Що?! — пирскаю сміхом. — Поясни зараз.

—  Краще ти розкажи: що у вас відбувається? Аліса у відділку, ти не береш слухавку…

Німим поглядом оглядаю чоловіка. Він сказав “у відділку”, чи мені здалося?

— Чому ти так сказав? — спантеличено запитую.

Ні, таки Віталій збентежений. Його дихання збите, а очі метушливо гуляють то по мені, то по заквітчаній веранді.

— Мені подзвонили з відділення поліції, щоб забрав доньку. Може, розповіси, що сталося?

Тільки зараз у мене у свідомості прояснюється. Уявляю, як Алісу допитують про вечірку, де вона не була. І в моїх грудях стискається.

— От халепа… — схиляю голову й голосно зітхаю. — Схоже, її переплутали зі мною.

— До речі, ти змінила образ. Я це помітив, — акцентує піднятим пальцем Віталій. — Тепер мої дівчатка неймовірно схожі.

— Мої?! — не приховую невдоволення. — Віталію, ніколи так не кажи!

— А раніше тобі подобалося…

— Навіть не згадуй ті часи! Хіба лише хочеш мені допекти.

— Що ти? Навпаки, такі теплі спогади викликають ностальгію. Хіба це не взаємно?

Цокаю язиком, закочуючи очі, а тоді метушливо входжу в дім, щоб взяти сумочку. Щойно повертаюся на веранду, прудко обходжу Віталю. Він тільки стежить за мною очима.

— Я поїду на своїй! — кажу на ходу, наближаючись до Honda.

Але чоловік заперечно хитає головою, йдучи до свого авто.

— Хіба знаєш, у якому відділку наша донька?

Обертаюся з невдоволеною гримасою.

— Невже не скажеш?!

— Міланко, можеш поїхати зі мною. Я не проти.

— И-и! — тихо серджуся, стискаючи ключі від авто в кулаці.

Вибору немає. Таки сідаю біля Віталі, і ми одразу ж рушаємо з місця. Поки що найголовніше — це повернути доньку додому. А висловити невдоволення я встигну ще сотню разів.

У салоні автомобіля чисто, торпеда натерта до блиску, шкіряні сидіння гладкі, майже без подряпин. Пахне чоловічим одеколоном та цитрусом.

Чоловік на мить повертається до мене, усміхається на один бік і питає:

— Чому так набурмосилася?

— Бо я маю право знати, де моя донька. Ти фактично змусив мене їхати з тобою.

— А це настільки нестерпно після стількох щасливих подій, які ми розділили?

— Ні, це нестерпно після твого ганебного вчинку та брехні.

— Так, я винуватий… — хитає головою Віталя, немов себе ж засуджуючи. — Зробив напідпитку помилку.

— Зрада — це не просто помилка! — обурено пояснюю. — Цим ти знищив усе, що було в нас.

— І пожалкував.

— Ні-і, — голосно, іронічно сміюся. — Бо ж не розповів правду, а ще довго приховував, що маєш дитину від коханки. Тобто ще одну родину!

— Я був надто п’яний, і сам не пам’ятаю, як провів із цією жінкою один вечір. Вона — не була моєю коханкою, — пояснює Віталій, обличчя якого поступово багряніє.

— І все ж, ти потайки ходив у ту родину.

— Лишень навідувався до дитини. Як розповісти тобі правду не знав, не наважувався… А до тієї жінки був байдужим, повір. 

— Тому після розлучення переїхав до неї? — настирливо свердлю поглядом колишнього. — Дай вгадаю, що скажеш: ЦЕ ЗАРАДИ СИНА. Так?