17.

Переступаю поріг будинку, попід стіною якого лежать кілька гарбузів. У маленькому приміщенні лише стіл, на якому в склянках зберігається різноколірне насіння. Поруч — термос та хліб у крафтовому пакеті.

— Проходьте далі, Алісо, — доноситься ліворуч із кімнати.

У ній мало меблів — лише невелика шафа, одномісне ліжко та кілька стільців. На підлозі багато відер різного розміру та інвентар для догляду за рослинами. У кутках — павутиння. А підлога настільки брудна, що не роззуваюся.

— Після всього звертайтеся на “ти”, — знизую плечима, зупинившись біля дверей.

— Присядь, — Роман киває на ліжко, а тоді бере пляшку мінералки. — Хочеш води?

Я простягаю руки й вчасно ловлю пляшку. Від раптової спраги за раз випиваю півлітра.

— У тебе все гаразд? — запитує Роман, спершись ліктем на відкриту полицю шафи. — Як рука?

— Напевно, мої справи кращі, ніж у вас з Анжелікою. До речі, ваша донька ще в лікарні?

— Ні, — чоловік хитає головою з боку на бік, — уже вдома. Виявилося, що їй підсипали синтетичні канабіоїди, але все обійшлося.

— Це тішить. А вона знає, кого за це ненавидіти?

— Звісно. Тепер донька й сама б розмазала свого дружка, але ж хтось це зробив раніше, — Роман сідає на найближчий стілець і схиляється, спершись ліктями на ноги. — Уночі підлітки, що сиділи біля сходів, чули, як я погрожував Разміку. Тому поки що я не маю наміру висовуватися.

Рішення Романа здається мені дивним. Він боїться, чи що?

— Може, все-таки варто це зробити? — обережно запитую. — Якщо поліціянти зрозуміють, що винуватець — не ви, то швидше знайдуть справжнього розбишаку. Інакше всі сили кинуть на пошуки вас. А це недоречно.

Роман хмикає, наче я запропонувала несусвітню дурню.

— Алісо, а ви б хотіли сидіти в СІЗО, будучи невинною?

Намагаюся це уявити. Ноги мимовільно підгинаються, а руки тісно притискаються до тіла.

— Тоді — що далі? — сухо запитую. — Чекати, коли Размік прийде до тями й розповість правду?

— Так, і цей час я краще проведу тут, за містом, ніж на нескінченних допитах, — пояснює чоловік. — Шкода лише, що стан хлопця незадовільний. Мені доведеться затриматися, або… — Роман вимогливо дивиться на мене.

Пауза надто затягується. Чутно лише пташок знадвору — їхній спів долинає з відкритої кватирки. 

— Що?! — не витримую.

Роман різко встає зі стільця й у роздумах відходить, змикнувши пальці на потилиці. Щось його непокоїть, але відкриватися чоловіків не поспішає.

— Адаменко, я так не хочу тебе втягувати в цю хрінь. Ще з самого початку я мав відмовитися їхати на перегони разом. Не знаю, чому вирішив, що тягнути за собою студентку — гарна ідея. Це був абсурд!

Я уважно слухаю монолог викладача, кліпаючи очима. Перебивати — зась. Повторювати, що нічна пригода була моєю ініціативою, — набридло.

— Алісо, я не можу повернути час назад, щоб щось виправити. А тепер ще й знову потребую твоєї допомоги. Але якщо відмовиш, — Роман демонструє долоні, — я зрозумію.

— Ох, я вже приїхала, тому вас вислухаю, — спокійно кажу, сподіваючись тоном врівноважити стривоженого чоловіка. — Тим паче ця проблема стосується не лише вас. Не хочу, щоб мене визнали спільницею того, хто відгамселив Разміка майже до смерті.

— Загалом… — Роман повільно розтирає долоні. — Анжеліка розповіла, що останнім часом вони разом гуляли з тією компанією, яка в ніч вечірки засідала на кухні. І ота дівчина, з якою ти спілкувалася, намагалася перетягнути увагу Разміка на себе.

— Як це пов’язано? — мружу очі.

— Не знаю, але я ще не закінчив... Анжеліка запевняє, що хлопці з обох компаній щось не поділили, коли виходили курити, бо після — між ними відчувалося напруження. Ми підозрюємо, що між ними й сталася сутичка.

— Про це варто донести слідчим. Ви хочете, щоб це зробила я? — схиляю голову до плеча.

— Ні, Анжеліка вже все розповіла. Підозрюваних опитали ще на світанку, але це не дало результату, тому хочу втрутитися. І ось тут без тебе, Алісо, — ніяк.

Цокаю язиком і закочую очі.

— Скажіть, нарешті!

Та Роман кожне слово вичавлює з себе, наче під дулом пістолета:

— Може, тобі вдасться щось дізнатися в тієї Діани? Ви ж знайомі, тож запроси її на каву й обережно запитай про вечірку та хлопців із компанії. Якщо це не ускладнить тобі життя, звісно.

Спостерігаю, як у кутку павук філігранно плете малюнок із павутиння, і воно нагадує мені ґрати. Роман впевнений, що дає мені вибір, але насправді його не маю. Я ж не хочу, щоб нас звинуватили замість когось, тож доведеться втрутитися.

Зіскакую з високого ліжка й підходжу до чоловіка ближче. Він має бачити мою готовність діяти негайно.

— Романе, вам не треба мене ні про що благати, бо це спільні проблеми, тож у будь-якому випадку — я в ділі. Але навіть якби вночі мене не було поруч, я не відмовила б вам, — чесно зізнаюся.

— Чому, Алісо? — його голос рівний, але в ньому присутні нотки чуттєвості.

Я відчуваю на обличчі теплий, м’ятний подих чоловіка.

— Ви нагадуєте мені себе, — зізнаюся.

— У чому ж?

Усміхаюся й відводжу очі. Роман трохи схиляється набік, щоб знову встановити зоровий контакт, але в нього шансів немає.

— Алісо… — він зупиняє мене за плече, коли відходжу. — Я чогось про вас не знаю?

Усміхаюся ще ширше. Інтригую не навмисно, але чоловік допитливо мене розглядає.

— Пробачте, але мої таємниці залишаться зі мною.

Кладу свою долоню на широку чоловічу руку й міцно стискаю. На мить завмираю, а тоді скидаю руку викладача й прудко йду на вихід.

— Отже, ти зустрінешся з тією дівчиною?! — у спину голосно питає Роман.

Обертаюся, зупинившись за порогом.

— Я знаю, де вечорами прогуляюється Діана з друзями. Як не сьогодні, то завтра спробую її перестріти.

— Я буду тобі вдячний, Алісо! — обіцяє викладач, героїчно випнувши груди вперед.

Я косо усміхаюся.