16.

Я виглядаю зі спальні — Аліси поруч немає. Зачиняюся й сідаю на ліжко, покусуючи ніготь. Від повідомлення Романа серце гупає відчутніше й сколихує все тіло. Намагаюся вгадати, що скаже мені чоловік і як почне розмову. Зрештою, тисну на невідомий номер, і завмираю.

— Алісо!

Єдине слово, але скільки в ньому тривоги та метушливості. Я підводжуся й підходжу до вікна.

— Так, Романе. Що сталося?

— Де ви?!

— Вдома. Чому не можна йти до університету?

Доноситься його зітхання. Я уявляю, наскільки зараз понуре обличчя викладача.

— Алісо, у нас неприємності, — зізнається чоловік, хоча це й без пояснень зрозуміло. — Після того як ми попрощалися, я їздив на вечірку сам. Хотів поговорити з тим… Разміком… — зізнається чоловік.

— Господи, що ви йому зробили?!

У передчутті страшної правди вдихаю на повні груди. Навпроти, у відображенні скла, здаюся собі неживою.

— Не я. Поки з лікарні приїхав, якраз цього довбня забирала “швидка”. Хтось добряче відлупцював хлопця, але досі ніхто не знає, хто його кривдник.

Замислююся. Знову сідаю на ліжко й вільною рукою міцно стискаю його край.

— Як це можливо? Невже немає свідків?

— Їх ще шукають. А сам Размік поки що в реанімації. Без свідомості.

— Ого… Отже, боїтеся, що підозра ляже на нас? Але ж парамедики підтвердять, що ми разом із Анжелікою їздили до лікарні.

— Це було до того, як хтось відгамселив хлопця — у цьому й проблема. А найгірше те, що ви, Алісо, цілий вечір були поруч.

— Тобто можуть ще й мене підозрювати в… — чоло мокріє, а на думці найгірші картини того, до чого може призвести вся ця історія.

— Алісо, тільки не панікуйте, — просить викладач, але я тільки мовчу від спантеличення. — Чуєте мене? Адаменко!

— Так… — промовляю впівголоса.

— Давайте зустрінемося. Напевно, ви якраз зібралися йти до університету, тож просто дорогою зверніть на іншу вулицю. І благаю: нікому не розповідайте, куди врешті-решт поїдете.

Суплюся.

— А куди?

— Знаєте, де пам’ятник Буреслава Могутнього? Як його проїдете, зверніть праворуч. Далі — третій поворот ліворуч. Там побачите вербу біля озера, а на горизонті — будиночки дачників. Я вийду вам назустріч, і ми все обговоримо.

— Праворуч… Третій поворот ліворуч… Романе, невже наші справи настільки кепські, що треба зустрічатися за містом? — запитую у відчаї.

— Алісо, — знову його зітхання, — я вигадаю, як усе владнати. Це лише питання часу.

Кидаю телефон у сумку й вдумливо йду на вихід. Аж раптом чую шурхіт позаду.

— Навіть не побажаєш гарного дня? — визирає з кухні донька.

Я обертаюся.

— Навряд чи твій день буде паскудним, якщо весь час дивитимешся в ліжку серіали.

— Мамо, — Аліса схиляється до стіни, — будь ласка, пообіцяй, що подумаєш над пропозицією татуся.

— Ти знову починаєш?!

Ох, втрачаю контроль… Розмова з Романом розбавила відчуття рівноваги, а тепер ще й донька знову намагається склеїти розбите. Щоб остаточно не посваритися з Алісою, швидко виходжу з дому. І з-поміж ніжно-рожевих бегоній виринаю на дорогу, де прудко сідаю в Honda. Ще навіть мотор не прогрівся, як зриваюся з місця. Що як трапилося щось справді страшне?

На дорозі затори. Щоб не втопитися в бентезі, заглядаю у вікна. Сьогодні небо безхмарне. Сонце настільки яскраво світить, що доводиться опустити козирок. А дерев ще навіть не торкнулася осінь. Така гарна погода різко контрастує з разючою бурею в мені. Здається, мій світ на межі апокаліпсису. 

Якщо з тим вилупком щось станеться, ми з Романом будемо першими підозрюваними. Все-таки на шиї хлопця відбитки моїх рук, а Роман гепнув хлопця просто на підлогу. І от що маємо. Таких наслідків нічних походеньок передбачити було неможливо. Моя благочинна місія перетворилася на справжній екшен. А всього лише хотіла допомогти чоловіку та його безпорадній доньці.

Промайнуло сорок хвилин, перш ніж я добралася до місця зустрічі. Біля невеликого озерця, оброслого очеретом, зупиняю авто та набираю Романа.

— Я на місці, — повідомляю раніше, ніж він промовляє бодай слово.

— Добре. Бачите одноповерховий будиночок із помаранжевою черепицею?

Виходжу з машини, щоб роздивитися найближчі доми.

— Так, Романе.

— Заїжджайте сюди, на подвір’я.

Дорогою втрапляю в яму — так сильно труснуло, що й захлуг мотор, — руки зовсім не слухаються. Навіть на подвір’я заїжджаю невпевнено й криво паркуюся. Хвилювання бере верх.

Роман йде до мене в той час, як виходжу з автомобіля. Чоловік у чорно-червоній картатій сорочці, малюнком схожій на мою спідницю. А позаду чоловіка — одноповерховий невеликий будиночок, який відмежовує цей участок від сусіднього лише невисокий тин із тонкої лози.

— Що за місце? — цікавлюся.

— Дача мого товариша. Тут нам ніхто не завадить, — запевняє Роман, трохи піднявши руки.

— Не завадить — що робити? — мружу очі.

— Алісо, ви мене боїтеся?

— Ні, просто…

— Тоді ходімо в будинок, — чоловік розвертається, щоб піти. — Треба поговорити.

Я закусую губу й роззираюся. Ми — серед безлюдного поля, де на участках безлюдно. Якби я була юною дівчинкою, то пропозиція викладача сюди приїхати викликала б у мене неоднозначну реакцію. Утім, я доросла жінка, яка трохи бачила життя. І водночас засмучений та занепокоєний вигляд чоловіка напевно означає, що ми — в лайні.