15.

Зазвичай на світанку я з дратівливістю вимикаю будильник, дорогою до кухні абияк накидаю халат і дивлюся, як кавомашина тонкою цівкою наповнює чашку гарячим напоєм. Лише після цього стаю собою. А сьогодні, на диво, ранок почався спокійно. І це попри те, що я спала всього кілька годин.

Світло, яке просочилося в щілину між шторами, лягло на подушку золотою смугою. Саме тому коли я розплющила очі, перекотилася на край ліжка. У полі зору опинилася порожня ваза з об'ємним орнаментом, яка ніколи не привертала увагу. Вона — пуста. А сьогодні хотілося б, щоб квіти наповнили спальню ароматом. А ще просто згадати, як це, коли хтось їх дарує.

Торкаюся губ. На думці — поцілунок, який випадково стався вночі. Навіть не знаю, чи після нього Роман уникатиме мене, чи знову скаже не фантазувати зайвого про нас, чи удаватиме, що нічого не сталося. У будь-якому разі беззаперечним фактом є те, що чоловік відповів на цілунок. Хай це тривало недовго, але я відчувала, що мій дотик був йому приємним. Інакше — не дозволив би й наблизитися.

Накидаю легкий білий халатик, який востаннє одягала, коли ще з Віталькою були разом, і йду на кухню. Щойно звертаю за холодильник, здригаюся. Аліса завжди встає пізніше, але сьогодні сидить за столом і пильно дивиться на мене.

— Ух! Ти що?! Налякала мене… — тихо сміючись, йду до кавомашини.

— Як минула ніч, мамо?

Питання застало зненацька. Добре, що донька не бачить моїх брів, які щойно майже зійшлися докупи.

— А твоя? — на мить повертаюся до Аліси, яка чомусь виглядає понурою.

— Моя? Хм… — донька повертається набік і закидає ногу на ногу. — Знаєш, останніми днями я все думала, — змахує руками донька, — чому мама ходить до університету? Я повірила, що хвилюєшся за мою освіту, уявляєш? А виявилося, ти заради якогось викладача відвідувала пари.

Чашку, яку я щойно взяла в руки, з грюкотом ставлю перед собою.

— Продовжуй, — повертаюся до доньки всім тілом і спираюся на тумбу, щоб втриматися на ногах після її слів.

З чашки доньки не йде пар. Видно, Аліса давно чекає цього діалогу. І оскільки хнюпиться, розмова видасться нелегкою.

— Ма, я знаю, що ти всю ніч веселилася з викладачем із права! — на емоціях зізнається донька. — Ви навіть поїхали на молодіжну вечірку — я не можу в це повірити! Ти ж ніколи не була тусовщицею!

Від ошелешення закам’яніло дивлюся на доньку. У грудях холоне.

— Господи, Алісо, хто тобі це все розповів?

— Моя колишня однокласниця. І хоч я не повірила їй на слово, та опиратися цьому неможливо, — Аліса повертає до мене екран свого мобільного, де на фото я стою обличчям до об’єктива, а Роман тримає мене за руку.

— Ох, тут я поранила руку, — вголос пригадую, піднявши кінцівку, — а цей чоловік наклав тугу пов’язку.

— Еге ж, герой, — іронічно киває донька.

Невже вона чекає мого виправдання? Чому в тоні Аліси стільки осуду?

— Доню, я не заперечую, що вночі їздила на вечірку. Але не для розваг. Треба було декого вберегти від біди, і це зайняло багато часу, — повільно відсуваю стілець і сідаю. — Тебе більше збентежило те, що мене не було вдома в пізній час? Чи те, що твоя однокласниця бачила мене з якимось чоловіком?

Аліса закусує щоки зсередини. Її пальці, що тримають чашку, біліють.

— Минулого тижня тато казав, що сумує за нами. Я не знала, як тобі це сказати. Він просив вмовити тебе з ним зустрітися.

Різка зміна теми ще більше мене спантеличила, навіть збила дихання.

— Алісо… — відхиляюся назад і важко зітхаю. — Твій тато давно не з нами.

— Ти ж знаєш, що він більше не живе з тією родиною…

— Певно, за цей час створив ще кілька, — озвучую думки замість того, щоб промовчати.

Обіцяла ж собі не говорити образливих речей про Віталю. Донька давно вибачила батька, і стосунки між ними відчутно покращилися.

— Мамо, всі помиляються. Скільки ти ще ображатимешся на тата? Я впевнена, ти ще за ним сумуєш. Навіть досі не позбавилася спільних фото.

— Це пам’ять.

— Ні! Ти не змирилася з тим, що тато не з нами. І тепер є шанс усе виправити. Просто погодься на одну зустріч. Прошу, зроби це заради мене.

— Цього ніколи не станеться, Алісо, — кажу чітко та суворо. — І на майбутнє: більше не починай цю тему. А якщо тато щось питатиме, то скажи, що мамі самій краще. Бо це правда.

Вже й кави не хочу — розмова розігнала сонливість. Повертаюся, щоб піти до ванної кімнати, але Аліса ще запитує мене в спину:

— Це через того викладача?

— Ні! — різко обертаюся. — Алісо, якщо тобі немає чим зайнятися, йди в університет! Я вже втомилася удавати тебе Крім того, у мене закінчується відпустка.

Донька замовкає, а я нарешті можу спокійно прийняти душ. Та от на душі спокою немає. Зізнання доньки витіснили думки про Романа. Невже колишній чоловік справді думає, що зможе повернутися в родину? Після зради та брехні?!

Гаряча вода обпікає спину, але на це не зважаю. Лише поколювання на шкірі спонукає мене повернути ручку крану. Тепер ще й ниє під лопаткою — наслідок зустрічі з Разміком.

До університету збираюся швидко, щоб уникнути розмови з Алісою. Залишилося кинути до сумки телефон, як раптом не знаходжу його на тумбі. Натомість там гаджет Романа. Беру його в руки — і екран засвічується. П’ять пропущених і повідомлення з невідомого номера. Що станеться, якщо прочитаю їх? Мить міркую, і допитливість перемагає.

“Алісо, це Роман. У жодному разі не йдіть до університету! Перетелефонуйте мені негайно!”

Закусую губу, заціпенівши. Я ніяк не очікувала, що ранок після бурхливої ночі буде не менш насичений новинами. Що б означало прохання викладача? Невже Роман настільки не хоче мене бачити через той поцілунок? Чи щось таки сталося?