14.

Близько третьої ночі біля воріт припарковано стільки автомобілів, скутерів та мотоциклів, що водієві “швидкої допомоги” доводиться зупинитися біля сусіднього паркану. Щойно Роман кладе Анжеліку з червонястими очима на каталку в автомобілі, парамедик одночасно оглядає постраждалу та розпитує нас, що сталося.

— Їй щось підсипали, — викладач повертається до мене, чекаючи доповнення. — Алісо, ви ж бачили, що там було?

— Якась трава… — знизую плечима з винуватим виглядом. — Я не розуміюся в цьому.

Медик киває до себе, почухуючи кудлату борідку, і повертається до водія: — Отруєння! Поїдемо в лікарню!

Зіниці Романа сновигають очними яблуками. Чоловік сідає поруч із донькою й дбало бере її руку.

— Скажіть, що чекає на Анжеліку?

— Ви — її батько? — уточнює чоловік у яскравій червоній формі з написом на спині “медицина катастроф”.

— Так.

— Не хвилюйтеся. Спочатку вашій доньці промиють шлунок. До речі, ви щось казали про те, що їй підсипали траву. Що ж там сталося? — парамедик мружить очі.

— Не варто акцентувати. Сам розберуся, — обіцяє Роман із блискавками в очах. І це навіть мене трохи лякає.

Парамедик киває й відходить від Анжеліки, щоб щось позначити в планшеті. Тим часом дівчина в повітрі малює уявні картини. А я весь час я стою перед авто, трохи спершись на дверцята й міркую, чи поїхати до лікарні також, чи краще — додому. Коли оцінюю стан Романа, мій вибір стає очевидним. Чоловік на межі, і це спонукає мене якнайшвидше застрибнути в автомобіль, оскільки сьогодні ще можу бути корисною.

Сідаю на обшите помаранчевим матеріалом крісло, яке шарудить від найменшого руху.

— Ще чого! — пирхає викладач. — Алісо, ви ж не думаєте, що поїдете з нами?

— Чому ні? — повертаюся до викладача з великими очима, наче він сказав якусь дурницю.

У цей час парамедик пересідає на переднє сидіння біля водія, і нас із працівниками “швидкої допомоги” розділяє перегородка. Машина рушає.

— Алісо, ви неабияк мені допомогли, але по приїзді до лікарні я викличу вам таксі. Все закінчилося, — пояснює Роман.

У словах чоловіка є логіка, але поїхати зараз додому це те саме, що вимкнути серіал на найцікавішому місці. Як швидко прийде до тями Анжеліка? Яка кара чекатиме на вилупка з дредами? Чи вдасться Роману вгамувати свій запал? Зараз він ладен знищити весь світ. Навіть коли говорить зі мною, його обличчя горить, а м’язи всього тіла, наче сковані. Я навіть боюся перечити чоловіку, тому мовчки повертаюся до вікна.

Коли автомобіль зупиняється біля міської лікарні, до нас підходить ще один медик, і удвох вони на каталці заносять Анжеліку в заклад. Мене при вході не пропускають — чужа. А Романа перебуває в лікарні недовго. Він повертається за кілька хвилин і входить в освітлене низьким ліхтарем коло.

— Алісо, у вас мій телефон, — нагадує чоловік.

— Повернути?

— Ні, залиште собі, доки не вигадаю, як компенсувати вашу втрату. Сподіваюся, ви вже викликали собі таксі?

— Ні. Ще не хочу їхати. Після всього ви можете наробити дурниць…

— Так, я дуже злий, — Роман на два кроки відходить і на потилиці змикає руки в замок, зосередивши очі на повному місяці. — Але не навіжений, тому… — він ненадовго замовкає, а тоді повертається до мене. — Алісо, чому вас взагалі бентежить мій стан?

— Я вам співчуваю, — правда вислизає легко й невимушено. — А ще ми не впильнували вашу доньку саме через мій поріз. Мені варто було бути уважною.

— Облиште. Я ні в чому вас не звинувачую, — зізнається Роман, схиливши голову. — Навпаки, вдячний, що погодились витратити стільки часу на мої забаганки.

— Ви дбали про рідну людину! — нагадую. — А це багато вартує.

— До речі, вам той бовдур справді не нашкодив?

Наші погляди зустрічаються.

— Майже ні.

— Майже?! — чоловіка сколихує зсередини — його очі звужуються.

— Обійдемося синцем на спині — це найменше, що могло трапитися. І це ще мені ще пощастило, — вперше за останні години мені вдається щиро усміхнутися.

— Мені дуже шкода, Алісо.

— А я ні про що не шкодую.

Роман ледь усміхається. Мої слова його начебто приспали. А мене зачарувала його усмішка. Цього разу я не порівнюю губи викладача з вустами колишнього. Але від цього вони здаються ще більш спокусливими. Зрештою втрачаю контроль. Повільно наближаюся й цілую. Спочатку невпевнено, а згодом — смакуючи. І що найдивніше — Роман навіть спочатку відповідає. Але згодом, оговтавшись, розриває поцілунок і вглядається в моє обличчя. Чекає пояснення? Дарма.

— Алісо, я — ваш викладач, — нагадує чоловік.

— Я знаю.

Навіть не ховаю очі.

— У такому разі не варто переходити межу, згодні? — ласково запитує чоловік, боячись образити.

— Звісно, — задкую, дістаючи телефон. — Не хвилюйтеся. Я зараз викличу собі таксі, а завтра ми нічого не згадаємо.

Обертаюся й швидко йду. Телефон тримаю в руках, але таксі навіть не думаю викликати. Хочу прогулятися. Є про що подумати. 

Ця ніч багато змінила. Вперше за багато років мене переповнює настільки широка гама почуттів, що розриває зсередини. Навіть втома тепер непомітна. Я ладна йти додому пішки в інший кінець Грейстона, аби хоч трохи мене відпустило. Навіть закрадається думка, чи бува не підсипав мені хтось у пиво чогось дурманного. А ще, попри нічні пригоди, я все одно почуваюся щасливою. Дивно, еге ж?

Цікаво, чого чекати від завтрашнього дня?