13.

Двері будинка відчинені навстіж. Ми з Романом зупиняємося при вході та переглядаємося.

— Поки що зачекайте надворі, — пропоную. — Гадаю, ваша донька на кухні, а там важко залишитись непоміченим.

Роман піднімає голову та оглядає вікна.

— Шкода, що в нас один телефон. Алісо, поверніться, щойно знайдете Анжеліку, — не просить, а благає чоловік, зводячи брови.

Я киваю й входжу всередину. Тут так само гамірно, як раніше. І ще більше сміття. У холі та великій кімнаті Анжеліки немає, тож впевнено йду до кухні, але з-за дверей визираю крадькома. Дівчиська й тут немає.

— Діано! — кличу свою нову знайому.

На щастя, увага присутніх прикута до хлопця, що жонглює трьома пляшками. Одна з них падає, розбивається — і хтось голосне регоче з цього.

— Чому не приєднуєшся? — питає Діана, наблизившись.

— А де Анжеліка?

— Вони з Разміком пішли нагору, — її зіниці піднімаються в цьому ж напрямку. — Їм не до тебе, повір.

Я глибоко вдихаю, наче різко закінчилося повітря.

— Давно?! — хапаю чорняву дівчину за плече й сильно його стискаю.

— Гей… — вона з зусиллям скидає мою руку. — Мілано, ти що, перепила? Розслабся. Вони скоро повернуться.

Та щось мені підказує, що треба діяти негайно: перешкодити планам того, із тредами, доки він не вкоїв дурні.

Без пояснень обертаюся й роблю два кроки в бік сходів, але наостанок ще повертаю голову.

— Анжеліка щось вживала?

Діана знизує плечима, виглядає спантеличеною. Ще хоче мене щось запитати, але я зникаю з виду раніше, ніж дівчина промовляє бодай слово.

Мої кроки залишають глухе гупання на дерев’яних сходах. Четверо підлітків сидять у мене на дорозі — завдяки підсвітці під кожним щаблем сходів хлопці грають карти. Їх обходжу, притиснувшись до витонченої балясини, яка здається хиткою. А на поверсі сповільнююся й роззираюся. Усі двері зачинені, крім найвіддаленіших. Ноги несуть до них, і я спритно натискаю на ручку. 

У кімнаті, на широкому пуфі, сидить хлопець із розстібнутою сорочкою, а в нього на руках вмостилася дівчина в сильно затягнутому корсеті. Обоє дарують мені непривітні погляди, — і я швидко ховаюся за дверима, залишивши парочку в спокої.

Дідько, як ніяково! Але інакше мені не знайти Анжеліку.

Стукаю в наступні двері — і обережно заглядаю в кімнату. Все ж не варто збивати з пантелику геть усіх, хто шукає втіхи за зачиненими дверима.

На щастя, у цій кімнаті моєї появи ніхто й не помітив. Невелика компанія — двоє  дівчат у топах та двоє молодиків — щось обговорюють на ліжку. Одна з дівчат переливчасто сміється, затуляючи рот долонею.

І тут її немає… Беззвучно зачиняю двері, й після стукання в наступні, праворуч, — відкриваю їх.

— Перепрошую, — ховаю очі й роблю крок назад.

У напівтемряві хлопець нависав над дівочим тілом. Він злісно подивився на мене, а от дівчина навіть не ворухнулася. Цікаво, чому вона не зреагувала на появу стороннього? Знову відчиняю двері й намагаюся розгледіти обличчя хлопця.

— У вас усе гаразд? — знехотя запитую, розуміючи, настільки це недоречно.

— Закрийся та вийди! — гаркає басом хлопець.

Голос здається мені знайомим. Дівчина й цього разу не підводить голову. Невже не цікаво, хто завадив інтиму?

— Размік? — голосно запитую.

— А ти хто? — він сідає поруч із дівчиною й намагається мене роздивитися. 

Світло в кімнаті тьмяне — світить лише одне бра зі світлого матового скла. 

Сміливіше ступаю вперед, щоб роздивитися дівчину. Дякувати Богу, вона одягнута, лише спідниця трохи задерта. А в Разміка розстібнутий ремінь. Лише тепер я змогла роздивитися покидька, оскільки дреди зібрані в хвіст.

— Це — Анжеліка?! — голосно питаю! — Чому вона не реагує на мене?!

— О, це ж ти до нас підходила на перегонах? — невпевнено запитує покидьок.

— ЧОМУ ВОНА НЕ РЕАГУЄ?!

Підбігаю до ліжка й прикладаю свою долоню до щоки дівчини, заплутане волосся якої розкидане на подушці. Очі з довгими стрілками розфокусовано дивляться на мене. Анжеліка кліпає, але мовчить.

— Дівчинко, ти чуєш мене?! — трохи схиляюся до неї.

Вона ледь усміхається й протягує руку — закручує мій локон на палець.

— Або приєднуйся, або вали звідси! Чуєш?! — штовхає мене в плече Размік.

З ненавистю повертаюся до чоловіка.

— Ти що з нею зробив?!

— Ми відпочиваємо! — він розправляє плечі, ладен вдарити мене сильніше. — Чи ти не бачиш, лярво?! Знайди собі інше місце для розваг!

Я осудливо хитаю головою, саркастично посміхнувшись:

— Для тебе розваги закінчилися, якщо ти ще не второпав!

Молодий чоловік застібає ремінь і засукує рукава, дивлячись на мене з-під брів.

— Так вирішила ти?!

— Я знаю, що ти їй підсипав якусь хрінь із пакетика! — високо задираю голову, наче це гарантує виграш у перепалці.

Утім, моя відверта заява лише розсердила поганця. Він вихром встає з ліжка й суне на мене. Що залишається? Роблю крок назад, другий… Голосно кричу, сподіваючись, що підлітки біля сходів зійдуться поглянути, що за вереск. Але ж клята музика не залишає шансу бути почутою. А мій спритний ворог завзято суне вперед, змушуючи мене задкувати до самісіньких дверей.

— Хто-небудь! Підійдіть! — кричу в розріз дверей.

Ще маю змогу втекти, але ж Размік закриється в кімнаті з Анжелікою, і скористається її станом. Кидаю погляд на дівчину й уявляю на її місці Алісу. Серце стискається, а посудина адреналіну наповнюється по вінця. Наче ошаленіла кидаюся на покидька, руками охоплюючи його шию. Поріз пече, але не зважаю. От тільки біда, що чоловік має перевагу у вазі, — гепає мене спиною об стіну, і я ледве не валюся з ніг. Та все ж не відпускаю паскудника. Нігті все глибше втискаю в шкіру. Ще мить — і один із нас прикінчить другого. У мене під лопаткою ниє. Нестерпно спекотно, і дихати важко нам обом.

Роман вривається в кімнату якраз вчасно. Витягує Разміка в коридор і жбурляє на підлогу, наче непотріб. Я це бачу в розрізі дверей, чую “гуп!”, а далі лунають погрози, на які я й не знала, що здатен скромний викладач із права.