12.

Якщо раніше гучна музика та кольорові лампочки лише збивали з пантелика, то тепер вони неабияк дратують. Ще й долоня нестерпно пече. Я опускаю руку, щоб кров з пальців крапала на землю. Та ближче до плеча вже розтеклася червона пляма, а також тонкі цівки залишили яскраві сліди вздовж усієї руки. 

Я йду поміж студентів, шукаючи знайоме обличчя, а від запаху крову паморочиться в голові. Ще й ноги ледве тримають — це наслідок випитої пляшки. Урешті-решт відчай накриває з головою, доки від безсилля зі стогоном не сідаю на траву біля басейну. Все, чого хочу, це викликати таксі, щоб залишити це прокляте місце.

Необережно дістаю телефон. На екрані розмазана крапля крові. Набираю номер і чую гудок, як раптом щось піднімає мене за пахви. Я вчасно зорієнтувалася й встала на ноги, але телефон не втримала — він падає у басейн, і по воді розходяться кільця.

Роман винувато дивиться на мене.

— Що ви наробили?! — водночас із злобою та розчаруванням запитую, стримуючи себе, щоб не гепнути кулаком у груди чоловіка.

— Я не знав, що так вийде, — він хитає головою з боку на бік. — Господи, Алісо, що у вас із рукою?

— Що-що? Порізалася! Де ви взагалі весь час тинялися?! — кричу, і в моїх очах Роман стає розмитим. — Я всюди вас шукала! Знущаєтеся, чи що?!

— Мені довелося сховатися від Анжеліки. Пробачте, не думав, що за кілька хвилин зустріну вас у такому стані.

Я опускаю очі й оглядаю себе.

— А що з моїм станом?! Я просто втомилася.

Роман обережно бере мою руку й оглядає. Дивиться співчутливо, а тоді обережно обіймає мене однією рукою за спину, підтримуючи.

— Все, заспокойтеся, Алісо. Я не мав вас сюди тягнути, а тепер почуваюся покидьком. Поїдете додому негайно, але спочатку накладу пов’язку на руку.

Чоловік виглядає настільки збентеженим і понурим, що видихаю, вколисуючи емоції.

— Чим перев’яжете?

Роман метушливо роззирається, не відпускаючи мене з обіймів. О ні, він просто боїться, що я не втримаюся на ногах. Може, думає, що сп’яніла від однієї пляшки? Байдуже.

— Доведеться піти в будинок, — він ловить мій погляд.

— Там Анжеліка, — нагадую. — Краще скористатися аптечкою з мого авто. В нас є трохи часу?

— Звісно, я не залишу вас отак… Господи, кровотеча досить сильна.

Роман витирає мою кров зі своєї руки й проводить мене до Honda. Коли вимикаю сигналізацію, чоловік світить ліхтариком на телефоні в багажник. Аптечку знаходить швидко, попри безлад.

Ми неподалік від “території розваг”, але тут не заважають ні гучні баси, ні кольорові промені. У сутінках мені легше себе опанувати.

Дозвольте, — Роман просить подати руку, а тоді попереджує: — Може трохи боліти.

— Сама знаю, — закушую губу.

Помічаю, що пальці Романа трохи тремтять. Але не від огиди через кров. Причина — його тривога. Він притискає тканину до порізу, уважно стежачи за моїм обличчям.

— Стерпно? — запитує.

— Цілком.

На кілька хвилин обоє замовкаємо, і весь цей час Роман притискає до моєї долоні серветку. Згодом піднімає край і чомусь киває.

— Тепер перемотаю бинтом, — коментує в той час, коли вже береться за справу.

Шар за шаром він туго намотує стерильний бинт без різких рухів.

— Скажіть, якщо занадто тисне, — просить він, і я заперечно хитаю головою. — Ще закріплю його — і все.

Але навіть коли викладач закінчує, він ще тримає мої пальці. Чому? Хоче пересвідчитися, що кровотеча зупинилася? Чи так висловлює співчуття?

— Напевно, моя істерика була недоречна… — кажу, коли Роман відпускає. — Я не хочу, щоб ви почувалися винуватим, бо сама згодилася допомогти. Просто іноді вибухаю, коли все йде не так. Особливо часто так буває після…

Роман піднімає очі, чекаючи на продовження.

— Після розлучення батьків, — неохоче закінчую.

— Давно це сталося?

— Мені було близько п’ятнадцяти — не мала. Просто це сталося надто несподівано — жодних натяків, що між батьками немає злагоди.

Роман повертається й притуляється сідницями до машини, як я. Руки складає на грудях. Мене слухає уважно.

— Шкода, що вам довелося це пережити, — ненадовго замовкає, а тоді невпевнено запитує: — Можна поцікавитися, що стало причиною розлучення?

Я піднімаю очі до зоряного неба — і на кілька секунд у ньому розчиняюся. Прохолода змушує трохи скулитися, повертаючи мене до реальності.

— Виявилося, що тато мав ще одну родину. Це приголомшило маму, і вона сказала, що нізащо не пробачить йому брехню. А він просив цього… Лазив на колінах, хоча ніколи раніше ми ще не бачили тата настільки нещасним.

— Отже, він не знайшов влучних слів, щоб ваша мама пробачила.

— Їх не існувало. Мамі було важко без мого батька, адже з ним її життя здавалося безтурботним, але вона навчилася жити без нього, — натягнуто усміхаюся.

Роман киває з розумінням.

— Я поважаю вашу маму. Як її звати?

На мить замислююся, перш ніж промовити:

— Мілана.

Роман хмикає, подумавши, що саме тому я просила називати мене цим ім’ям. Ох, чоловіче, все не так.

— У мене також була непроста історія, тому я вас розумію, — зізнається Роман, відвертаючись. — Тільки не хочу про це навіть згадувати.

— І часу немає, — нагадую. — Знайдемо вашу доньку, доки з нею щось не трапилося.

— О ні! — різко вирівнюється Роман і дістає телефон. — Я викликаю вам таксі! І не сперечайтеся, Алісо!

Я вихоплюю мобільний із його рук і ховаю за своєю спиною.

— Я цього не просила!

— Вам так буде краще.

— Я вже в нормі. Хочете ви чи ні, а я піду з вами. Обіцяла ж допомогти!

Роман зосереджує погляд на моїй руці.

— Ще болить?

— Ні, — брешу, а тоді обходжу чоловіка та йду до паркану, звідки долинає музика. — Чого завмерли? — обертаюся.

Роман щось бубонить до себе, як це інколи буває. Коли наздоганяє, я простягаю йому телефон.

— Нехай він поки що буде у вас, — несподівано каже чоловік. — Ви ж через мене залишилися без зв’язку. Може, треба буде зателефонувати мамі чи ще комусь.