11.

Щойно трохи відчиняю двері до будинку, в щілину прориваються музика та рожеве світло. А коли відчиняю їх повністю — здається, що відкрила портал до іншого світу. Я переступаю через поріг повільно, з осторогою. Інколи перехиляю пляшку, невимушено роздивляючись дім. 

Певно, до вечірки це місце було затишним. Тут і картини в посріблених рамах, і розписаний авторський декор на полицях. Але зараз хол і наступна велика кімната настільки засмічені, що й годі уявити, яким цей будинок був до вечірки. Високі ящики зі сміттям, порожні пляшки на столах, конфеті… Компанія дівчат та хлопців танцюють просто серед кімнати, дві дівчини все знімають на телефон, а парочка цілується на широкому підвіконні. 

Серед присутніх немає ні Анжеліки, ні її розв’язних товаришів, тож далі йду туди, звідки долинає регіт і пахне піцою, — на кухню. Тут компанія друзів грає в “пляшечку”. Біля них у двох великих коробках грибні піци та поруч із ними кілька відкритих упаковок із чіпсами. Високий хлопець зі здибленим чубом спрагло цілує довгоногу красуню, а коли відпускає її, то зупиняє погляд на мені. Ще б пак! Я ж заціпеніло розглядала їх, стоячи у вході.

— Бажаєш приєднатися? — хлопець усміхається на один бік і широко розводить руки, наче запрошує в обійми.

— Ні, я… декого шукаю.

Роблю крок назад, але хтось різко тягне мене за руку до кола. І ось я тут, серед молоді, що прагне розважитися повною мірою.

— Сідай! — настирливо запрошує дівчина з проколотою бровою та червоними тонкими косичками, що вибиваються з чорного волосся. — Тебе як звати?

Це вона мене потягнула, але я намагаюся не показувати роздратування.

— Мілана.

— А я — Діана. Якщо ти тут із друзями, поклич їх сюди також! Ми не проти новеньких.

— Скоро приїдуть мої знайомі, — заглядаю в темні очі дівчини. — Може, знаєш Размика та Анжеліку?

— Енжи? — облизує куточки губ Діана, усміхаючись і переглядаючись із іншою дівчиною в колі. — Знаю! І її залицяльника також. Тільки сьогодні ще їх не бачила.

Пляшка показує на хлопця з іншого боку від мене, але високий парубок із задертим чубом, який щойно цілував красуню, тепер киває до мене:

— До тебе вона найближче!

— Що?! Ні, я просто шукала друзів! — задкую в той час, як хлопець наближається до мене. — Взагалі-то я тут зі своїм коханим, а його краще не провокуй, друзяко.

Нав’язливий ловелас переходить на спокусливий шепіт:

А ми йому нічого не скажемо, — облизує свої губи й жартома складає їх трубочкою, посмикуючи.

— Бовдур, — виривається в мене, перш ніж розумію, що це було дарма.

— Що ти сказала?! — парубок вороже виставляє груди вперед.

Боже, я йому підходжу лише на роль матері. На кухні світло, тож свій вік мені не приховати. Чи йому подобаються старші жінки?

— Назаре, не будь занудою! Всіх не обмацаєш, — піднімається Діана, а тоді запитує в мене: — За пивом підеш зі мною?

Машинально киваю, бо це мій єдиний шанс піти звідси без конфлікту.

— Кому ще взяти?! — голосно запитує ця дівчина — і всі піднімають пусті пляшки.

І от ми вже йдемо з нею до виходу. На сходах хтось голосно регоче. Діана йде швидко, тож ледве встигаю за нею, переступаючи через клаптики паперу, брошури, шкаралупи та навіть чийсь ремінь.

— А може, Анжеліка на другому поверсі? Ти могла її пропустити? — цікавлюся, коли рівняємося з Діаною на вулиці.

— Навряд чи. То де, кажеш, твої друзі?

Я з серйозним виглядом зазираю на екран мобільного.

— Пишуть, що вже доїжджають.

— А про свого хлопця ти збрехала?

Тільки хочу відповісти “так”, як чую своє ім’я. Це кличе Роман. Він швидко наближається до нас і знову закидає мені руку на шию. Цього разу ще й притискається ближче. Як і минулого разу, все в мені холоне. Здається, кров більше не циркулює.

— Познайомиш мені з подругою? — бадьоро запитує Роман, який виглядає безпорадним і розслабленим.

— Це — Діана, — кажу, майже не дихаючи. — Ми… щойно познайомилися. А це — мій хлопець, — показую дівчині на Романа. — Той самий.

— Вау! Ти про мене розповідала? — Роман закриває роззявлений рот долонею, і це виглядає кумедно.

— Трохи, — вимушено зізнаюся. 

— А ось і Енжи! — Діана киває на вихід, і я впізнаю доньку викладача в компанії вже знайомих хлопців. — Зараз візьмемо пива й привітаємося. От тільки чи дотягнемо стільки пляшок до кухні? Може, допоможе твій… А де він?

Діана роззирається. Від Романа в повітрі залишився лише стійкий деревний аромат одеколону. Я й сама не второпала, куди ж він зник.

— Я принесу ящик сама, а ти запроси Анжеліку на кухню, — пропоную. — Інакше знову її доведеться шукати.

Діана киває, закусивши кутик губи зсередини. Її тонкі косички ледь помітні між темними густими пасмами, що заплуталися. Червонуватість на щоках абияк маскує пудра й ховає тьмяне освітлення.

— До речі, Мілано. Чому я не бачила тебе раніше? — цікавиться нова знайома, схиливши голову до плеча.

— Бо… я нещодавно подружилася з Анжелікою. Ми — не найкращі подруги, а просто знайомі.

— Неважливо. Коли матимеш час, приїжджай до нас, на заправку “СТО-масляна”, що за кінцевою. Ми щовечора там п’ємо каву.

Чому Діана така добродушна? Бо трохи перепила — нерівно йде, нечітко говорить.

— Дякую, але не знаю, де це, — кажу вдумливо, наче справді планую туди поїхати.

— На кухні розкажу, а поки неси пляшки.

Коли Діана йде, я метушливо роззираюся. Де ж той Роман? Викидаю свою пляшку й охоплюю руками пластмасовий ящик, що під ногами бармена. Ледве його піднімаю. Паскудство! Зараз пупець розв’яжеться.

Поки несу “поживу” до будинку, очима шукаю свого викладача. Підлітки верещать, стрибаючи в басейн, музика збиває з пантелику, ще й руки болять. Схоже, Роман забіг у будинок — кепські справи. З хвилини на хвилину туди ж увійде його вередливе дівча.

Щодуху несу ящик, нагадуючи своєю ходою пінгвіна. Щастить його дотягнути до кухні, але залишаю при вході.