10.

У будинку на краю вулиці вечірка набуває обертів. Здається, це місце відокремлене від усього світу, і межею, що відтинає маленький гучний світ, слугує високий європаркан. Ще більше посилює це відчуття тиша ззовні. У сусідньому будинку не світяться вікна, а подвір’я обплели густі зарості.

— Алісо, ваші знайомі не відвідують подібні заходи? — цікавиться Роман, ховаючи очі за чорними окулярами. — Було б непогано влитися в компанію.

— Ні, я з гуляками не товаришую.

— Це дивно, — зауважує чоловік. — У вашому віці більшість дівчат тільки й чекають нагоди погудіти в гучній компанії. Тим паче ви зовсім не схожі на тих чемних відмінниць, які вкладаються спати о десятій.

Ми неквапливо наближаємося до паркану й розглядаємо дві компанії — одну з хлопців, які палять і затяжно регочуть, а іншу — з дівчатами у вульгарних вбраннях. Останні переминаються з ноги на ноги від нічної прохолоди, але при цьому тримаються гідно, подавши груди вперед.

— Романе, а чим я відрізняюся від чемних дівчаток? Наче й на цих, — крадькома показую на яскравих дівчисьок, — не схожа.

Він усміхається на один бік, а я пришвидшуюся й обертаюся до нього обличчям. Тепер задкую, з нетерпінням чекаючи відповіді. Як шкода, що окуляри ховають частину чоловічого обличчя.

— Алісо, ви — вродлива, а хлопці звертають увагу на тих дівчат. Я не повірю, якщо скажете, що не отримуєте вдосталь пропозицій зустрітися на “каву”.

Обертаюся, ховаючи ніяковість у кожному русі та погляді.

— Комплімент від викладача багато вартує. Якби ви мене не навчали, я б подумала… — мимовільно стишую голос, — що залицяєтесь.

— Що? Я лише констатував беззаперечний факт! — одразу ж випалює Роман. — Алісо, тільки не варто фантазувати щодо нас, чуєте? Бо я подумаю, що через це ви погодилися мені подопомогти.

— А з чого ви взяли, що я щось понавигадувала? Я допомагаю вам лише тому, що ви попросили.

— А раніше казали інше: що бажаєте відвідувати мої пари.

— І це також! Я ж не хочу мати проблем із кримінальним правом, — бадьоро пояснюю, але зрештою усвідомлюю, що виправдовуватися перед чоловіком зовсім не обов’язково. — А взагалі, ви мене привертаєте, так. Я це не приховую.

— Мені почулося? — м’язи викладача напружуються й брови зводяться.

— Ні. Мені справді подобаються такі чоловіки, як ви. Мій типаж, — невимушено пояснюю, тим часом як очі Романа все більше округлюються. — Чому ви так дивитеся? Я просто констатую беззаперечний факт! — копіюю його тон.

Роман струшує головою, наче відганяючи безглузді думки.

— Алісо, удамо, що цієї розмови не було. Проходьте, — він зупиняється біля воріт і невисоко підводить руку, пропускаючи.

Несміливо ступаю вперед, на подвір'я. Навколо блимають кольорові ліхтарики, тож усі присутні наче в калейдоскопі. Дехто розмовляє біля саморобних столиків із ящиків, тримаючи пляшку алкоголю, дехто хлюпається в блакиті басейну… Всюди регіт, вереск та гул голосів, який лягає на клубну музику. Я намагаюся навіяти собі, що є частиною цього студентського світу, але все одно почуваюся чужинкою. Ще й серце стискається від думки про те, що багато присутніх неповнолітні. І те, що вони вільно поводяться, чортихаються та заливаються коктейлями, мимохіть скорчує моє обличчя.

— Алісо, вам тут не подобається? — помічає мій вираз Роман. — Погляньте, може, серед присутніх усе ж знайдете своїх знайомих.

— Спробую, — дарую чоловіку пусту надію.

— А я намагатимуся не потрапляти на очі своїм студентам. Це буде непросто — ще перед входом помітив двох.

Незнайомець із широкими плечима перегороджує шлях, щойно ми з Романом зробили декілька кроків від воріт. Цей чоловік у камуфляжній футболці з сітчастими нашивками по боках, на правій руці — кілька плетених оливкових браслетів.

— Гей, а ви звідки?! Хто запросив? — він підходить ближче й оглядає нас, а тоді метушливо кидає погляд до воріт.

Я повертаюся до Романа, не в змозі приховати розгубленість. На відміну від мене, він зберіг невимушеність у рухах і змінив позу: трохи згорбився, заклав одну руку в кишеню штанів.

— Ти що, тягнеш прикол?! — голосно питає викладач, наче не своїм голосом, а тоді закидає вільну руку на мою шию.

Я ціпенію. Чого-чого, а такого ходу подій передбачити було неможливо. Роман, мов підліток напідпитку, їй-Богу!

— Відповідай! — настирливо стоїть на своєму молодий чоловік, розправивши плечі.

— Розміка запитай! — тон Романа стає агресивним. — Ще щось?!

“Вартовий” ступає до воріт, де йому хтось пропонує пива. Діалог закінчено. Роман скидає з мене руку, і одночасно його обличчя стає м’якшим.

— Пробачте, Алісо. Це була запобіжна міра.

— А хто такий “Розмік”? — спантеличено дивлюся на Романа — все ще намагаюся оговтатися після вистави викладача.

— Анжеліка його згадувала в телефоній розмові з кимось.

— Підслуховували? — косо усміхаюся. — А ще мені щось казали?

— Чому одразу підслуховував? Алісо, нагадайте-но, як ви виправдувались? Випадково опинилися в потрібну мить поруч, і щось там ще… Загалом, у мене той самий діагноз.

—Ой, не продовжуйте! — докірливо ворушу вказівним пальцем. — До речі, а що це за ім’я таке Розмик? Чи то Размік? Розмарин, чи що? — вибухаю сміхом.

Роман також усміхається. 

— Хотів би я знати…

У цей час ми повільно йдемо подвір’ям, розглядаючи бадьорих підлітків, що навипередки намагаються пробігтися, перекочуючи під собою невеликі дерев’яні діжки. Хтось падає й голосно регоче, а дехто іронічно стогне, проклинаючи триклятий світ.

— Думаєте, ваша донька вже тут, на території? — питаю, перекрикуючи музику.

Звертаємо до заднього подвір’я, де на подобі танцювального майданчика ловлять ритми дівчата, хитаючи стегнами. Поруч — копирсається на пластмасовому столі бармен, обкладений розкоркованими пляшками.

— Надворі її немає. Може, в будинку? — припускає Роман, коли проходимо біля басейну. Під ногами де-не-де розлиті невеликі калюжки — їх доводиться обходити.