9.

Попри підняті вікна в автомобілі, в салон проникає запах бензину та розігрітого металу. Лобове скло тремтить від глухого гуркоту моторів. Ми з Романом Авдієвичем сидимо плечем до плеча й чекаємо, коли Анжеліка з компанією залишить захід.

— А ви взагалі знаєте, де відбуватиметься вечірка? — цікавиться Роман.

Я нервово постукую пальцями по своїх колінах.

— Е-е… 

— Алісо, ви ж обіцяли мене туди провести! Ми ж не їхатимемо за машиною друзів Анжеліки всю дорогу!

Погляд викладача вимогливий. Від нього я скулююся й дістаю з кишені сорочки телефон.

— Я зараз запитаю адресу в подруги. Щось вигадаємо, не хвилюйтеся.

Виходжу з авто, міцно стискаючи мобільний, і міркую, як бути. Ліза казала, що рано лягає, але вона єдина, хто може допомогти. Натискаю її ім’я в книзі контактів, щоб випробувати удачу.

Гудки, гудки… Схоже, сьогодні наша староста неабияк втомилася, адже крізь сон не чує рингтон. Навіть третя спроба додзвонитися не дає результату. Все ж шкода, що досі ні з ким з одногрупників Аліси я ближче не познайомилася. Доведеться дзвонити їй самій.

Знехотя натискаю “Алісик”, подумки прокручуючи текст.

— Так, — голос доньки звучить лагідно, спокійно.

Обертаюся до своєї Honda й відходжу від неї на кілька кроків, затуляючи вільне вухо.

— Доню, ти вже повернулася з прогулянки?

— Прийду за кілька хвилин. У мене все гаразд.

Зазвичай донька верещить “досить мене контролювати”, тож тепер вгадую, чи її приємний тон наслідок нашого шопінгу, чи її прогулянки з музикантом.

— Слухай, а… може, ти чула, де збирається молодь після перегонів? Начебто сьогодні хтось організовує вечірку…

— Ма, а тобі нащо?! — спантеличення звучить у голосі доньки.

— Просто одногрупниця цікавилася, чи я щось про це знаю. І я обіцяла їй, що попитаю. Намагаюся бути в темі подій, розумієш?

— Господи, тобі ще не набридло удавати мене?

— Алісо, просто дай відповідь! — вимагаю, щоб донька не драматизувала далі.

Я все ж вірю, що вона змінить рішення: вивчатиме право — й урешті-решт стане першокласним фахівцем.

— Мамо, я вже казала, що подібні події не відстежую — у нас із друзями інші забави.

— Зрозуміла, — закушую губу. — До речі, мене не чекай, бо… я з подругою зустрілася. Повернуся пізно.

Донька коротко “угукає” й кладе слухавку. 

Я в халепі. До машини повертаюся розгублена та трохи засмучена. А от викладач, навпаки, бадьоро крутить телефон у руках, вільно розсівшись на сидінні.

— Поки що мені не вдалося дізнатися адресу, але… — показую крізь вікно на натовп, що перейшов на іншу локацію в передчутті гонки на довгу дистанцію. — Я можу розпитати про вечірку когось надворі. Напідпитку неважко розговорити будь-кого. Ви зачекаєте в машині?

— Алісо, вам немає потреби йти. Близький друг моєї доньки телефоном розповів, де проходитиме вечірка.

— О… Це той парубок, який приходив до вас після пар? — мимохіть озвучую підозру.

Роман мружить одне око.

— Ви таки стежите за мною. Алісо, зізнайтеся в цьому нарешті.

Я стискаю губи й ледь хитаю головою з боку на бік.

— Повірте, в мене не було мети спостерігати за вами. Я ж не маніячка! Просто одного разу вчасно опинилася поруч, і стало допитливо, що вас стривожило.

— Це якось дивно… — констатує викладач. — Але я не хочу зараз думати про те, чому вирішили втрутитися в моє життя й допомогти. Краще зосередимося на головному. Он, погляньте, — він киває до лінії старту, де чекають сигналу машини, — автомобіль друзів Анжеліки бере участь у перегонах.

Я вглядаюся поміж людей, але не вдається роздивитися транспорт учасників. Лише поміж двома чоловіками помічаю бампер червоного авто на старті. Цей колір впізнаваний.

— Ви так спокійно про це сказали, Романе. Вдалося себе опанувати?

— Якби ж то. Причина в іншому: на щастя, моя донька серед вболівальників у першому ряду.

Мені не вдається знайти її. Надто людно, гамірно. Двигуни ревуть у різних тональностях, і цей гул проходить крізь тіла всіх присутніх. Здається, що навіть тремтить повітря. А щойно спалахує імпровізований сигнал, на мить усе ніби зупиняється, стихає. А потім — машини рвуться вперед, залишаючи темні смуги на асфальті. Тільки тепер помічаю чорняве дівча в компанії трьох дівчат. 

— Хоч цього разу залишила татка задоволеним… — бурмотить Роман, розтираючи долонями обличчя.

— Перепрошую, а де мама Анжеліки?

Чоловік завмирає, а тоді опускає руки. Очевидно, моє питання застало його зненацька.

— Вона переїхала в іншу країну… — Роман добирає слова, і це йому дається нелегко. — Донька час від часу в неї гостює…

— Я б запитала ще щось про неї… маму Анжеліки, якщо ви дозволите.

— Не варто, Алісо. Ви ж розумієте, що це вас не стосується, — занепокоєно пояснює мій співбесідник.

— Так, — судомно киваю. — І без того зрозуміло, що ви з нею розбіглися, — і виховання доньки стало вашою відповідальністю.

Роман зітхає й ненадовго відвертається до вікна.

— Моя мама також виховує мене сама, — продовжую, коли наші очі знову зустрічаються. — До речі, ви трохи схожі на мого батька.

Широкі брови Романа сходяться на переніссі. Він відкриває рота, щоб відповісти, але чоловічий голос у мікрофон оголошує переможців. Натовп одразу ж оживає: вибухає криками, свистом, — і це привертає нашу увагу.

— Погляньте, Романе! Ваша донька поспішає в наш бік, до паркомісць.

Роман низько схиляє голову й закривається однією рукою.

— Що ви робите? — питаю.

— У вас не тонована машина.

— Гадаєте, донька вас помітить? — дзвінко регочу, точно як ті юні студенточки. — Не бачите, яке сум’яття навколо?

Тим часом Анжеліка сідає в автомобіль у супроводі чоловіка з дредами, і вони зриваються з місця раніше, ніж інші автомобілі встигають утворити затор.

— Нам варто поквапитися, — заводжу авто й ставлю руку на коробку передач.