8.

Попереду нас зібрався натовп, а збоку на автівках чекають свого зіркового часу охочі поганяти навипередки.

— Я чітко бачу номер “57”, — повторює Роман у той час, як я розглядаю машини, шукаючи потрібну. — Алісо, а ви впевнені, що там моя Анжеліка?

— Лише в тому, що там її друзі. Але ж вона десь поруч!

Стукіт у вікно з лівого боку змушує мене стрепенутися. Незнайомий чолов’яга в шкірянці змахує рукою донизу, і я опускаю скло.

— Хочете поганяти? — питає цей смаглявий із густою бородою.

— Ні, дякую, — хитаю головою з боку на бік.

— Тоді здайте назад і припаркуйтеся. Ви заїхали за лінію, а ще там була табличка “територія адреналінозалежних”.

— Ох, мені так шкода… — ставлю руку на груди. — Пробачте, я не помітила її. Напевно, так прониклася атмосферою, що пропустила. Мені варто бути уважнішою.

— Все гаразд, — чоловік піднімає долоню, скривившись. — Мадмуазель, просто здайте назад.

І я якомога швидше виконую його прохання, після чого паркуюся дуже тісно між  бюджетними автівками. Але це ще пощастило. Через нестачу місць дехто паркувався на рихлій землі поля, що простяглося по правий бік від нас.

— Чому той тип дивився на мене, як на пришелепкувату? — повертаюся до Романа. — Вам теж це здалося? 

— Певно, тому що він ще не бачив настільки ввічливих дівчат, — висуває припущення викладач. — Молодь зараз скажена, а багато хто тут напідпитку. Навіть серед тих, хто за кермом, — він киває головою на машину, водій якої з пляшкою хмільного в руках верещить якусь пісню.

— Еге ж. Навіть не хочеться залишати машину, — зізнаюся, складаючи руки на грудях.

— Тому й ви, Алісо, виділяєтеся, — акцентує бровами Роман, а тоді відчиняє дверцята. — Ходімо. Мені без вас не впоратися.

Чоловік дістає з кишені штанів чорні окуляри з широкими скельцями й ховає за ними очі, як це роблять поганці в кіно. При цьому задіює всю харизму. Ох, хіба це той самий вчитель-нудій? А він — нічогенький!

— Краще б прихопили спортивку з капюшоном, — коментую в той час, як також виходжу з авто. — Або хоча б не наближайтеся до своєї доньки надто близько. До речі, який план?

Тисну кнопку на ключ-брелоку — і моя автівка блимає фарами.

— Забрати Анжеліку від тих хворих виродків. Хіба ми не для цього приїхали?

Роман йде великими кроками вздовж ряду автівок. Ледве встигаю за ним.

— Просто зараз? Хіба ми не планували за нею простежити?

— По ситуації, — стряхує головою викладач. — Поки що маю впевнитися, що вона в безпеці. Не дай Боже Анжеліка вирішить взяти участь у перегонах.

Чоловік суне з таким завзяттям, що перед нами розступаються юнаки з подружками. На викладача, якого я знаю, він і справді зовсім не схожий. Навпаки, хтось може запідозрити, що чоловік налаштований рвати на шмаття суперників, і вже от-от стартане зі свистом колодок. Але ця його внутрішня сила не лякає мене. Я із захопленням спостерігаю, як турботливий тато ладен рушити світ заради безпеки доньки. А ще… як гуляють його жовна, зсуваються брови, стискаються кулаки, і зрештою вигляд чоловіка стає рішучим, до біса привабливим.

— То що, Алісо, — це їхня машина? — Роман сповільнюється.

Один мій погляд на машину — і киваю. Це точно вона.

— А знаєте, краще я загляну всередину, — витягую руку перед викладачем, щоб його зупинити. — Так точно знатимемо, чи всередині Анжеліка. А ви не надто визирайте, бо ваша невгамовна може бути де завгодно.

Я пробираюся між дівчатами в коротких топах, і ось нарешті підходжу до потрібної локації. На жаль, вікна ультрачервоної машини затоновані — це все ускладнює. Обертаюся до Романа, який стежить за мною поглядом і вже хочу скласти руками хрест, але ж він засмутиться. І без того через ту чортівку людина на нервах. 

Мить на вагання — і стукаю у вікно машини, кузов якої перетинають смуги. Скло повільно спускається — і переді мною відкривається непривітна чоловіча пика, що цмакає жуйкою. Тільки початок осені, а воно в зеленій шапці, що закриває брови.

— У вас є суперник? — запитую абищо й невимушено заглядаю в автомобіль.

Хлопець обертається.

— Когось шукаєш? Чи, може, — вимальовується неприємна коса усмішка, — до нас напрошуєшся? Місця ще є.

— Що? Ні-і! — несвідомо відхиляюся назад.

— Ні? Тоді — розплався, мала! — з салону долинає чоловічий і дівочий сміх.

Я роззявляю рота в повному непорозумінні, руки закладаю на талію.

— А що б сказала твоя мамця, якби побачила, яку стидобу виростила?!

— Ти більше не вживай, чула?! — гигоче хлопець, час від часу кидаючи погляд на заднє сидіння. — І краще пройдись, щоб провітрити голову. Ось, викинеш заодно.

Він бере в чоловіка з кільцем у носі пляшку пива, при мені допиває й різко вдаряє нею мені в груди, щоб за інерцією її схопила.

— Гей! — верещу в той час, як скло вже піднімається.

Гепаю кулаком по ньому, але автомобіль рушає з місця. Останній мій удар припадає на багажник.

— Алісо! — гукає здалля Роман. — Допомога потрібна?

— Ні!

Жбурляю пляшку в ящик з-під пива під ногами, що виконує роль смітника, і спустошена повертаюся до Романа. Він одразу ж торкається моїх щік і навіть трохи подається вперед, щоб добре мене чути.

— Алісо, що сталося?

— Мені нагрубили…

Чоловік зітхає.

— Мені шкода. А мою доньку бачили в авто?

Боже, яке я дурне… Чому скаржуся, наче Роману на мене не байдуже.

— А-а-а… Анжеліка сиділа позаду, так. Видно, планує ганяти з іншими, — знизую плечима.

Руки Романа спадають, і він вирівнює спину.

— Цьому треба завадити!

— Не поспішайте. Свято ж тільки починається, а це лише перегони на коротку дистанцію. На довгу дистанцію буде гонка ближче до кінця заходу — я чула дорогою, як говорили дівчата.

Роман піднімає очі до чорно-фіолетового неба, і до мене доноситься його глухий стогін. Зрештою він зізнається: