7.

Поки їду за Романом Авдієвичем, надворі сутеніє. Ліхтарі спалахують один за одним, надаючи дорозі жовтого м’якого відтінку. Коли ж заїжаю в двір викладача, здається, що вже настала глибока ніч. Це тому, що маленький дворик оточують багатоповерхівки. А справних ліхтарів тут лише двоє — на виїзді вулиці та біля дитячого майданчика.

Мотор не глушу. На сайті знаходжу, де саме проходитимуть перегони, але там немає жодного слова про вечірку. Щойно відкриваю маленьке дзеркальце, як чоловічий силует наближається до мого авто. Роман Авдієвич спочатку відчиняє дверцята й зазирає в салон.

— Доброго вечора, Алісо, — він сідає біля мене й обтягує поло.

— Взагалі-то “добрий вечір”, — згадую, як він виправив мене при першій зустрічі.

— Домовимося одразу: ви лише проведете мене на вечірку після гонок, і ми більше ніколи не згадаємо про…

— Нашу маленьку нічну пригоду?

Чи то від хвилювання, чи від втоми після шопінгу мені нескінченно кортить давити либу. А не хочу, щоб викладач думав, що так заграю, тому свідомо стискаю губи й міцніше стискаю кермо.

— Не хвилюйтеся, Романе, — здаю назад, щоб виїхати з двору. — Завтра нічого не згадаю.

— “Романе”?

— Ми ж хочемо злитися з натовпом, правда? Буде краще, якщо всі думатимуть, ніби я ваша подружка.

— Ще чого… — він бурмоче під ніс.

Вулички вузькі, тому я повністю зосереджена на дорозі. Та все ж відчуваю, як пильно мене розглядає викладач. При цьому мовчить, доки не переїжджаємо на трисмугову дорогу. Тут рух на дорозі жвавішає, але в потоці почуваюся вільніше —  стрілка спідометра поступово пересувається до “півночі”.

— Алісо, а розкажіть, що саме чули щодо Анжеліки? Ви знаєте її друзів?

— Боже збав… Ви їх узагалі бачили?

— Ще ні.

— Усе попереду, — кажу, посміюючись. — Загалом, ми випадково зустрілися в торговельному центрі, і я одразу впізнала вашу доньку. Один чоловік відкрито її мацав, а потім, наодинці з товаришем, він поділився своїми непристойними планами щодо неї, — інтрига в моєму тоні наростає, доки не замовкаю.

— Розповідайте! — не має терпцю Авдієвич.

— Він планує їй щось підсипати на вечірці. Якась трава в прозорому пакетику… Або хімія.

Роман розсуває ноги та розстібає верхній ґудзик чорного поло.

— Вам спекотно?

— Я злий! — він гупає кулаком по торпеді, але одразу ж забирає руку й сідає скромніше. — Пробачте, Алісо. Мені варто себе опанувати.

— Нічого. Я б також втратила контроль, якби була на вашому місці.

— Ви не знаєте, про що говорите.

Повертаюся обличчям до свого вікна — і кутики моїх губ сіпаються догори. Тільки зараз помічаю, що сьогодні місто майже безлюдне. Для кого світяться вивіски?

— Невже вся молодь на гонках? — припускаю вголос. — Не думала, що в Грейстоні це настільки популярно.

— Я бачив афішу на сайті. Сьогодні там, на околиці міста, ще й організовують безліч розваг і гратиме популярний діджей.

— О, то ми ще й непогано відтягнемося до вечірки, так? — з викликом повертаюся до викладача, але він це ігнорує.

— А ще буде якесь шоу та виступатимуть танцівниці…

— Піджейки? — цього разу мені вдається зустріти очі, що в темряві здаються чорними та бездонними. — О, то і вам нудно не буде.

— Алі-і-со… — протягує Роман, хитаючи головою. — Ваш гумор недоречний. Все-таки я — ваш викладач.

— Краще про це забути. І може, поки що при інших називатимете мене Міланою? Для конспірації.

— Подумаю. 

— А ще уявимо, що мені тридцять сім.

— Ну це вже занадто, — Роману не вдається стримати іронічний сміх, але він одразу ж притуляє кісточки пальців до губ.

А мені як весело! Бо ж назвала свій справжній вік! Розцілувала б прабабусю за свій ген молодості, а заодно ще й найкращу подругу косметологиню.

Роман Авдієвич іще довго гигоче, спершись на руку. Може, це нервове — привід є.

— Досить уже, — прошу згодом. — Тридцять сім — не так уже й багато.

— Я з іншого… Алісо, думаєте, нам повірять, що я — молодший?

Сповільнюю авто, вмикаю світло в салоні й пильно розглядаю обличчя Романа. Лоб перетинають дві глибоких зморшки, оскільки чоловік часто морщиться. Ще є кілька дрібних зморшок на переніссі.

— Вам скільки? — цікавлюся.

— Тридцять п’ять.

Добре, що в салоні знову запанувала напівтемрява й викладач не побачив “кота, що блює” — це я зібрала всю силу та волю в кулак, аби не загиржати на все горло. У результаті лише різко схилилася. ЦЕЙ ЧОЛОВІК МОЛОДШИЙ ЗА МЕНЕ! А-ХА-ХА!

Попереду хтось сигналить.

— Алісо, з вами все добре? — серйознішає Роман. — Будь ласка, дивіться на дорогу.

— Так-так, — сідаю рівно.

Ми ледь не виїхали на зустрічну смугу. Останні роки я емоційно нестабільна, і через це пропускаю важливі речі. Але хіба могло бути інакше? 

Розлучення з Віталієм розкраїло мене зсередини. Я довго вчилася жити сама. Як виявилося, це нелегко. Звикла, що коханий тягає сумки, вирішує нагальні питання, дає поради. Моє життя з ним було легким, безтурботним, і насправді це жахливо, бо без цього чоловіка я довго почувалася пропащою та безпорадною. А ще треба було приділяти час доньці, бо розлучення припало на її перехідний вік. Пройшов рік, перш ніж я вперше усвідомила, що здатна впоратися з будь-якими клопотами. Але навіть зараз не можу сказати, що легко бути одиначкою. Я не почуваюся щасливою, хоча й затято ні на що не скаржуся. Маю улюблену роботу — ще з тринадцяти років мріяла стати дизайнером інтер’єрів, і заробіток покриває всі потреби; виховую красуню доньку — хоча й Віталя також її не цурається; їжджу на авто; ходжу з подругами на гранатове вино… Та пустку з серці не заповнить навіть улюблений напій. Мені важливо почуватися бажаною.

Коли наближаємося до околиці, на горизонті виринають поодинокі вогні, та з кожною сотнею метрів їх усе більшає. Я трохи спускаю біля себе вікно, і долинає рев моторів, свист турбін і уривчастий сміх. Ми майже їдемо на місці, оскільки утворився затор. Перед очима блимають ліхтарики так, що важко щось роздивитися попереду.