6.

Лише вдома мені вдається себе опанувати після словесної перепалки з викладачем. Тоді й усвідомлюю, що в Аліси тепер не складатиметься з “кримінальним правом”. І справді, нащо я лізла з порадами? Теж мені психолог на пів ставки! Тим паче, навіть зі своєю донькою не можу знайти спільну мову, а ще інших навчаю життя.

— Чуєш, Алісо?! — невиразно гукаю в бік сходів, жуючи канапку з плавленим сиром. — Може, поїдемо скупитися?

— Оновимо гардероб? — донька з рушником на голові визирає з другого поверху.

— Я про продукти, але якщо хочеш, то й…

— Хочу! — вона випалює одразу, наче між нами не було останніми днями суперечок. — Мені якраз треба оновити гардероб перед поїздкою. Лише висушу волосся.

Закочую очі, але промовчую. Ще не змирилася, що донька поїде з музикантами в тур містами. Хоча який тур? Вони ж у дешевих забігайлівках гратимуть.

За кілька хвилин Аліса в рожевій спідниці та укороченому жекетику спускається сходами. Макіяж виразний. Волосся бездоганно вкладене на один бік. А на вухах сережки з перлинами, які ми з чоловіком подарували доньці на п’ятнадцятиріччя. Це був наш останній спільний подарунок. Мабуть, тому для Аліси ці сережки особливі — вона одягає їх на великі свята.

— У тебе сьогодні ще є плани? — припускаю, натягуючи джинси.

— Так, увечері зустрічаюся з Вадимом.

— Сподіваюся, це буде просто прогулянка вдвох?

— Ма, а які ще могли бути варіанти? — зачесані вгору брови доньки підлітають. 

Відчиняю двері — і пропускаю Алісу вперед, на заквітчану веранду. Ми одночасно сідаємо в мій білий Honda Fit і пристібаємося пасками безпеки.

— Ти не відповіла, — нагадує Аліса, коли заводжу авто.

Я зустрічаюся очима з донькою, перш ніж повідомити:

— Сьогодні ввечері хтось організовує гонки. Щось чула про це?

— Так, але мені байдуже. А ти звідки знаєш про них? — донька посміюється, задираючи голову.

— Якщо ти забула, я — щодня серед студентів. Замість тебе, між іншим!

— Дарма, — Аліса тісно стискає ноги й відвертається. — Ти вмовила мене вступити до цього універу, але вчитися не примусиш. Відчуваю, що це не моє.

— А що твоє?

— Я… захоплююся музикою, — невпевнено зізнається Аліса в той час, як ми виїжджаємо з двориків у мальовничий центр міста.

— Чи хлопцями, які грають? Доню, це несерйозно. Ти ж тільки-но закінчила школу.

Аліса хнюпиться й знову відвертається, вдаючи, що зацікавлено розглядає портрети вуличних художників. Якраз проїжджаємо вуличку, де митці пишуть портрети перехожих.

— Мамо, хоча б сьогоді не сваритимемося, — просить донька.

Її погляд благає — і всередині мене щось обривається. Однією рукою пригортаю улюблену доньку й швидко цілую в скроню.

— Я дуже хвилююся за тебе, сонечко.

— Знаю. Навіть занадто.

З цього моменту до гострих тем більше не повертаємося. Світло вітрин, змішані аромати з парфумерної лавки, м’який гул голосів… Шопінг непогано збадьорює обох і розмиває образи. Навряд чи хтось вирішив би, що ми — мати й донька. Хихочемо навіть без приводу, як найкращі подруги.

Коли розглядаю чергову суконьку, уявляючи її на собі, Аліса відходить. Їй подзвонили.

— Вже маю йти, — згодом пояснює вона. — Купиш продукти без мене? 

— Так, звісно. Але… не затримуйся, гаразд?

— Як завжди, — Аліса притискається своєю щокою до моєї, перш ніж піти. — Давно ми так не вибиралися. Треба буде повторити.

Я киваю наостанок.

Дійсно, час промайнув швидко, але надовго залишив приємний спогад. Роблю висновок, що останнім часом з донькою мало говорили відверто. Я часто тисла на неї, як це робить зі своєю Анжелікою Роман Авдієвич. Лише побачивши цю ж ситуацію збоку, мені нарешті вдалося це осмислити. От чому так зацікавлено стежила за викладачем. Побачила в ньому себе.

До речі, щодо Авдієвича. Часом це не його донька звернула від каси самообслуговування в компанії двох чоловіків? Один іде вільною ходою, занадто хитаючи плечами. А нього — кільце в носі, як у бика. А інший, із дредами, несе величезний пакет, у якому дзвенять пляшки. Та це не заважає йому привселюдно ляснути чорняву Анжеліку по сідницях. Дівчина кокетливо усміхається й спирається на плече цього розв’язного чоловіка, який на кілька років старший за свого друга.

Піднімаю з підлоги пакунки з одягом і слідую за цими трьома.

“Мілано, навіщо це робиш?” — запитую себе, але ноги несуть мимоволі, доки не опиняємося на паркінгу.

Отут трійця розходиться. Анжеліка підходить до галасної компанії біля автомобіля Mazda MX-5 Miata. На автівці уздовж боків принт у вигляді білих і сірих смуг, а на дверцятах — номер “57” у чорному колі, з срібною окантовкою. У цей час двоє її товаришів переносять пакет у багажник іншого авто, менш примітного. Я неквапливо проходжу повз них, прямуючи до своєї Honda.

— Вона ще ламається? — запитує той, що з кільцем.

— Ненадовго, — шкіриться його співбесідник, дістаючи маленький пакетик із кишені. — У мене є те, що допоможе Енжі розслабитися.

— Хіба вона піде на вечірку?

— Вмовлю.

Більше цих виродків не чую. Звертаю до свого автомобіля, на заднє сидіння жбурляю сумки й вмощуюся на водійське сидіння. Видихаю. 

Що далі? Хіба можу спокійно поїхати додому, знаючи, що чекає на дівчинку? Хай навіть ми й не знайомі особисто, а все ж шкода бідолашну. І байдуже, що Роман Авдієвич верещав, щоб я не пхала носа в його справи, ще й грозився, що не поставить залік. Я ж не пробачу собі, якщо залишуся осторонь. І не важливо, чия донька Анжеліка.

Беру мобільний і через соціальну мережу набираю Лізу. Староста відповідає не відразу, змушуючи мене розхвилюватися.

— Та-ак… — нарешті протягує.

— Ти вже спиш?! Так рано?

— Встаю о п’ятій ранку. Чого тобі, Алісо?

— Ти ж маєш номери телефонів усіх викладачів, так? Мені терміново потрібен — Романа Авдієвича.

— У такий пізній час? Алісо, він і без того має на тебе зуб. Це самогубство!