5.

Кажуть, до всього звикають. Я всього третій день сиджу на парах, а час від часу забуваю, що підміняю доньку. Зранку разом із її одногрупниками слухаю лекції з базових дисциплін і детально конспектую норми та принципи судової практики. А ближче до обіда відвідую семінари, де разом із іншими вчуся влучно аргументувати свою позицію.

— Чуєш, а що сьогодні немає кримінального права? — обертаюся.

Зазвичай позаду мене сидить Ліза, але зараз замість неї — кучерявий хлопець в окулярах.

— Наступна пара — теорія держави та права, — вдумливо пояснює він, погризуючи ковпачок ручки.

— А-а… — помічаю Лізу через три столи від себе. — Дякую, друзяко.

— Друзяко? — хлоп піднімає розкуйовджені брови.

Видно, тепер студенти так один одного не називають.

—Тобто друже… Е-е, одногрупнико… — відвертаюся, щоби не плести дурню.

Отже, сьогодні не доведеться затримуватися через Романа Авдієвича. Згадую його понурий погляд карих очей — не через злість, а, швидше, — через втому. А ще те, як підслуховувала розмову викладача з донькою замість того, щоб заповняти журнал.

Цікаво, чим зухвалиця приголомшила татка настільки, що той верещав “забороняю!”? Вдома Роман також черствіший за п’ятиденний “бородинський”? Який він насправді? Пам’ятаю, як чоловік спрагло ковтав слину, відвертався до вікна, аби приховати емоцій, і не міг всидіти на місці. Отже, щиро хвилююється за доньку. Може, виховує сам, бо ж хтось казав, що викладач розлучений.

Пара закінчилася. Цього разу під час перерви не доводиться вештатися коридором, оскільки наступна лекція відбудеться в цій самій аудиторії.

— Чуєш, Лізо! — озиваюся до старости, яка підстрибом проходить повз — її пишне волосся пружинить. — Ти казала, що раніше в цьому університеті навчалася твоя сестра, — пригадую нашу сьогоднішню розмову в столовій.

— Угу. То й що? — рудоволоса зупиняється й ліктями спирається на стіл, підперши щоки.

— Що вона розповідала про Авдійовича?

— О-о… — староста сідає поруч, на край лавки. — Тебе зацікавив цей грізний красунчик?

— Пф-ф… Ти не помітила, як він з’ївся на мене? От і цікаво, що за фрукт.

— Ти ж сама винна, — знизує плечами Ліза, мружачись від сонця, що їй світить із вікна. — Спочатку запізнилася на його пару, потім — на ній шаруділа. А Ромчик же в нас дикий — збісився після розлучення, — підтверджує мої припущення староста.

— А скільки Роману Авдієвичу років?

— Алісо, ти думаєш, я збирала на нього досьє? — пшикає Ліза й підводиться. — Он, у кого запитай! — показує до дверей.

Роман Авдієвич саме входить до аудиторії зі шкіряним коричневим портфельчиком. На зап’ястку годинник із великим циферблатом. Чорні туфлі начищені.

Сподіваюся, ніхто не помітив, як я машинально виструнчилася й завмерла. Виявляється, сьогодні Авдієвич заміняє викладачку з теорії держави та права, тож затриматися після пар мені все-таки доведеться. Тільки чомусь я не засмучена. Крім того, всю пару з допитливістю розглядаю викладача, бо він таки красунчик. Широкі плечі, високі вилиці, чіткий контур губ… Губи мені начебто знайомі — як у мого колишнього чоловіка. Згадую, як він мене цілував, але враз його образ фантазія перетворює на Романа Авдієвича. Це зовсім недоречно!

Після пари беру журнал у Лізи й сідаю навпроти викладача.

— Вчора я обіцяла написати список, — нагадую, коли Роман підводить на мене очі.

— Добре. Пишіть, — він метушливо заглядає до коридору й піднімає з підлоги портфель. Кого виглядає? Часом не доньку? — А коли впораєтеся — зайдіть у мій кабінет.

— А ви ВЖЕ йдете? — питаю на видиху.

— Ще щось хотіли?

— Ні-ні…

— І не забудьте зачинити аудиторію, — він дістає з кишені штанів ключі й ставить біля мене.

З аудиторії йде швидко, залишивши після себе аромат стійкого одеколону з солодко-деревними нотками. Я спрагло його вдихаю. Потім переписую прізвища одне за одним, але спокою все не дає питання: куди ж поспішав чоловік? Ох, пробачте мені мою надмірну допитливість, але я маю це з’ясувати. Беру журнал під пахву, закриваю аудиторію та йду до кабінета Авдієвича, хоча написала всього одну сторінку.

На коридорі гамірно. У кутах у високих ринках розміщені вазони, а на стінах — афоризми та настанови про правознавство. Хтось із студентів так поспішає додому, що випадково мене штовхає. Журнал вилітає з рук. Перш ніж його підняти, я впевнююся, що поблизу немає інших “марафонців”.

Двері до кабінету, де навчають кримінального права, прочинено. Крадькома заглядаю всередину — біля Авдієвича стоїть хлопець, років двадцяти, і щось бадьоро пояснює, жестикулюючи руками. Я прислухаюся.

— Вони згубно впливають на вашу доньку! Останнім часом її зовсім не впізнаю!

— Дякую, що розповів, — відповідає Авдієвич. — Я й не думав, що так хвилюєшся за мою Анжеліку.

— Ще й як!

Роман Авдієвич плескає хлопця по плечу.

— Повідом мене, якщо дізнаєшся ще про щось подібне. Я на тебе сподіваюся. Бачу, ти — порядний хлопець.

Парубок киває й повертається на вихід. Тільки й встигаю побачити його видовжене обличчя й чуб, що спадає на очі, перш ніж притиснутися до стіни спиною. Коли він проходить повз, завзято гортаю журнал. Лише краєм ока помічаю, як хлопець роззирається, тому закрадається підозра, що він не навчається в цьому закладі. 

З кабінету долинає сердитий голос Романа Авдієвича. Не знаю, навіщо стежу на викладачем доньки, та інтерес до цього чоловіка та його життя все більше зростає.

— Я знаю, що ввечері ти знову плануєш поїхати на гонки! — гарчить викладач. — Минулого разу ледь не розбилася! Все мало?!

Ненадовго запановує мовчанка. Я присідаю й просто на колінах заповнюю другу сторінку журналу — букви виходять криві та звивисті.

— Анжеліко, я знаю і про гонки, і про майбутню вечірку! Якщо не повернешся додому бодай до двадцять другої… — загрозливість у тоні наростає, — я взагалі тебе більше не впущу!