4.

Учора я була надто втомлена, щоб помічати косі погляди сусідів. Зате сьогодні важко не звернути увагу на витріщені очі літньої пані Олени, що мешкає в будинку навпроти нашого. Сусідка відставляє лійку й руками спирається на невисокий парканчик, проводжаючи мене поглядом. Її поблякла сукня з принтом квітів настовбурчується на плечах.

— Мілано, це — ти?!

Оглядаю свою коротку спідницю. Напевно, на дорослій жінці вона виглядає вульгарно.

— Я, — знехотя зізнаюся. — А що, важко мене впізнати? Річ у тім, що граю в театрі студентку! — голосно заявляю, щоб в інших сусід питань не виникало також. — От якраз із репетиції повертаюся.

— А-а… — з недовірою закидає голову пані Олена. — А хіба ти — актриса?

— Ні, але знайома попросила її підмінити в п’єсі — там невелика роль, — поспішаю до своєї білосніжної веранди, де ховаюся за ніжно-рожевими бегоніями в підвісних кашпо.

Подальшої розмови з сусідкою вдається уникнути. 

Вдома скидаю студентське шмаття й нарешті надягаю свій шовковий халатик. Тональник змиваю. Волосся заколюю “крабом” бурштинового кольору.

— Мамо, це ти? — доноситься з другого поверху.

Гупання по сходах — і донька застає мене у ванній кімнаті, коли ватним диском наношу на обличчя тонік.

— А хто ж? — усміхаюся своїй невиправній красуні.

Я обіцяла собі бути з Алісою м’якшою. Може, вона опирається моїм повчанням, бо надто тисну?

— Треба дещо обговорити… Тільки не відмовляй одразу! Хоча б вислухай! — просить Аліса, клацаючи нігтями.

— Ти мене лякаєш, доню, — занурюю пальці в круглу баночку з кремом і тонко наношу його на обличчя та розтираю по руках майже до ліктів.

— Спочатку зроблю нам чай.

Донька миттю зникає. А за кілька хвилин перший поверх будинку огортає мій улюблений аромат жасмину. Що ж вона задумала?

На кухні сідаю за стіл і Аліса ставить переді мною чашку з блюдцем, на якому — шоколадна цукерка.

— Щось сталося? — напруження сковує мої плечі.

— Ні-ні, не хвилюйся, — хитає головою донька — і її зібране волосся погойдується. — Навряд чи я маю у вісімнадцять питати дозвіл, щоб планувати поїздку, але не хочу сваритися. Просто відпусти.

— У поїздку? — схиляю голову до плеча.

— Так. Через тиждень Вадим зі своєю групою планують відвідати кілька міст, де виступлять.

— А ти тут до чого?

— Ну-у… Мій хлопець каже, що я — його талісман. Просить, щоб поїхала з ними, та й інші не проти.

— Що-що?.. — голос ламається — мене емоційно починає колихати. — Ти ночуватимеш із юрбою хлопців, які зовсім не проти твоєї присутності? Ще б вони були проти! Алісо, ти взагалі розумієш, про що просиш?

Сильно стискаю ручку гарячої чашки й пронизливо дивлюся доньці в очі.

— Мамо, ми весь час їздитимемо в потязі, де людно. Що може трапитися?

— Та що завгодно! — підводжуся й надто різко відкриваю холодильник — із дверяцят на підлогу падають соуси. Тепер їй піднімаю тремтливими руками й розставляю по місцях. — Алісо, ти зовсім не думаєш про наслідки та ризики. Через це вважаю тебе дитям. А вісімнадцять — це просто цифра, не більше. Гаразд, якби хоч ти їхала з подругами… Але ж там лише хлопці!

А нащо я взагалі відкрила холодильник? Обідала ж в університеті. Всидіти важко.

— Мамо, я хочу покататися, побачити інші міста. Відколи ви з татом розлучилися, ми жодного разу не перетнули межу Грейстона.

— Не було приводу, — знову сідаю, роблю ковток чаю — і він обпікає язика. — У нашому мегаполісі вдосталь розваг. Ми ж час від часу ходимо в аквапарк, у кіно, на масаж. Якщо хочеш побачити світ — сплануймо поїздку вдох. У мене якраз відпустка, і поки ще не розпочався сезон дощів.

— Ні! — відрубує донька. — Ти не няньчитимешся зі мною все життя. Я вже доросла, мамо, тож поїду з групою, хай там що.

— А маєш гроші бодай на дорогу? — саркастично сміюся.

— У тата попрошу — він не пошкодує для мене. А взагалі, Вадим обіцяв придбати квитки на потяг, тож не пропаду!

— Краще про навчання подумай! Скільки ще я маю тебе прикривати?

— Ма, я ж не просила!

Аліса відсовує свою чашку так, що чай вихлюпується на стіл. Сама підводиться, стиснувши тонкі губи, й ображена швидко прямує до сходів.

Ох… я обіцяла собі бути з донькою м’якшою, і знову не склалося.

— Алісо, я не забороняю їхати, чуєш?! Просто треба це обдумати!

Але від доньки й слід простиг. Це означає одне — завтра мені знову доведеться йти до університету. І щось підказує, що найближчими днями ніщо не змусить доньку змінити свої плани. А ще не вистачало, щоб через якихось музикантів усе її життя пішло шкереберть! Здається, гірше вже бути не може.