3.

Перш ніж поїхати до університету, накидую на плече сумку й повертаюся до дзеркала. Плечі випрямляються, рухи стають легшими — тепер я ще більше схожа на Алісу. Та що там? Я — її точна копія!

Біляве пряме волосся спадає прямими пасмами — я довго вирівнювала свої неслухняні хвилі. На губах трохи блиску. Тональний крем приховує вікові зміни. От тільки очі горіхові значно відрізняються від доньчиних: у неї світло-блакитні з сіруватим відтінком. Але ніхто не знає, як насправді виглядає Аліса. Серед одногрупників немає нікого з її знайомих чи однокласників, і байдуже, що пізніше помітять підміну. Головне — не привертати увагу викладачів, як це вчора сталося з Романом Авдієвичем.

Автомобіль паркую на паралельній до університету вулиці й неквапливо йду до навчального закладу. Сьогодні прийшла раніше, щоб вчасно підготуватися до пари. Ще й встигаю надпити нестерпно гіркої кави з автомату. Саме тому напівпорожнє горнятко одразу ж летить у смітник.

— Привіт, Алісо! — дівчина з пишним рудим волоссям, що вчора позичила мені маркер, обходить мене й на кавовому автоматі натискає кнопку “еспресо”. — Чому вчора пропустила зустріч із куратором?

— Що? — зазираю в карі очі дівчини. — Я відсиділа всі пари. Коли ви збиралися?

— Олена Василівна на останній парі в загальному чаті написала, що чекатиме всіх у кабінеті №3. Ти що, не читаєш листування?

— Ох… — переношу вагу на одну ногу. — Просто… я змінила телефон і забула туди додатися.

— То ось чому так довго шукаєш аудиторії? У чаті пишуть, коли та на який поверх йти, в яке крило корпусу. Ну ти даєш, Алісо!

— Не знала… То що вчора обговорювали?

— А-а-а… Мене обрали старостою, — гордовито заявляє дівчина, задерши кирпатий носик.

— Нагадаєш своє ім’я?

— Ліза.

— Дякую, що вчора виручила, Лізо, — мило усміхаюся, стискаючи ручку сумки. 

— Звертайся. 

Руденька куштує еспресо, морщить носа, але все одно випиває до дна.

— До речі, Алісо, вчора ми ще вирішили, що стенгазета буде відповідальністю тих, хто прогуляв зустріч. Однак ти не одна така, не хвилюйся.

— Яке щастя…

Я хоч і дизайнер, але безплатно не працюю!

— Чуєш, Алісо, ти бодай викладачів добре вивчи. Вчора вже потрапила під гарячу руку Романа Адвієвича, а він — у нас гроза. Так кажуть старшаки. І загравати до нього не раджу. Хоча й він чоловік показний, мало хто здає його предмет із першого разу. Ходять чутки, — Ліза торкається губами мого вуха, — це він після розлучення здичавів.

— Я й не загравала! — настільки голосно констатую, що обертаються студенти, які проходять поруч.

Ліза сміється й легенько ляскає мене по плечу.

— Повір, ти вже потрапила до нього в немилість. Хіба не бачила, як Авдієвич свердлив тебе поглядом? А у нас із ним сьогодні остання пара. Краще тримай усмішки та жартики при собі.

— Ой, я не боюся його… — хмикаю й дістаю телефон. — Досить вже про нього. Додаси мене в спільний чат?

Ліза з цим охоче допомагає, поки прямуємо на наступну пару.

Тепер тримаюся неподалік від нової старости. Це єдиний спосіб не загубитися й розібратися, де і що в університеті. Завдяки цьому сьогодні вчасно приходжу на всі пари. Навіть із новою товаришкою знаходимо столову, яка нагадує ту, в якій обідала я, будучи студенткою. Хоч щось із часом залишається незмінним: розсипчаста гречка, серед якої де-не-де чорні крупинки, котлета в паніровці та натертий буряк, який чомусь називають салатом.

З першим кроком у чергову аудиторію я мимоволі сповільнююся. Роман Авдієвич сидить за столом, дивиться в телефон і п’є з великого паперового стаканчика. Перші пари минули так швидко, що я й не спам’яталася, що прийшов час останньої. При вигляді “особливого” викладача моє дихання збивається.

— Добрий день! — ввічливо вітаюся з ним.

— Навіщо? — пошепки питає Ліза. — Усі заходять мовчки. Що, не бачиш?

Я роззираюся. Староста має рацію, але ж час не повернути. Викладач із зачесаним наверх волоссям, який саме підніс до губ стакан, відводить його вбік.

— Авраменко… Сідайте попереду. Будете в мене на виду.

Я міцно зціплюю зуби, щоби студенти не навчилися новим чортиханням.

— Ти це зробила навмисно? — впівголоса питає Ліза. — Загалом, викарабкуйся сама. Я буду позаду, якщо що.

І ось я знову сиджу перед ненависником студентів, тільки сьогодні й звуку не подаю. Втуплюю погляд у мобільний, який закриває блокнот, і гортаю стрічку в соціальній мережі.

— Вам весело, Авраменко? — посеред пари запитує викладач.

Мені потрапив у стрічку кіт, який не побачив скло й, стрибнувши, приліпився до нього, немов жуйка. Це сталося настільки неочікувано, що я аж хрюкнула.

— Ні, Романе… — забула, як по батькові, тож мовчу без ознак життя. Тільки зіниці сновигають очними яблуками.

— Романе? — його тон занадто драматичний. — Ви й цього разу не пам’ятаєте, до кого прийшли на пару?

Якісь недоумки на задніх лавах посміюються. А мене вже сто років ніхто не змушував багряніти. У моменті забуваю, що ніяка я не студентка. Серце калатає так, наче диплом треба мені, а не Алісі.

— Пробачте…

Чоловік підходить із понурим виглядом і рвучко одним пальцем відштовхує мій блокнот. Ролик на телефоні не перестає транслюватися. Я в халепі…

— Залиштеся після пари, Алісо, — холодно промовляє викладач.

— Авдієвич! — тихо підказує Ліза.

— Гаразд, Романе Авдієвичу, — двічі киваю й ховаю телефон у кишеню.

Шукаючи співчуття, повертаюся до нової подруги, і та пальцем перетинає горлянку, натякаючи, що мені гаплик. Але чому я маю хвилюватися? Заспокоюю себе тим, що цей чоловік — не мій викладач. Хай трохи побуркотить, розкаже про манери — переживу. А вдома знову поговорю з донькою, але цього разу без надмірних емоцій і повчань. Може, хоч сьогодні щось із цього вийде?

Щойно пара закінчується, студенти поспішають на коридор. За кілька хвилин про них нагадують лише папірці під лавами та звивисті надписи на них. Ой, як заздрю цим щасливчикам. Я ж залишаюся на місці й чекаю, коли викладач заповнить журнал. Так минає кілька хвилин, а він і слова не каже. Може, забув, що я в аудиторії? Але ж сиджу перед його носом? Чи так карає нудьгою? Останнє в нього виходить непогано — от-от жалібно завию.