2.

Перший день навчання ототожнювався з вічністю. Я постійно губилася: корпуси, переходи, сходи без кінця... Двічі обходила той самий хол, часто запитувала старшокурсників, де потрібна аудиторія. А всі викладачі викладали холодно й монотонно. І, звісно, кожен запевняв, що його предмет — найважливіший і здати його вдасться лише обраним.

Здається, раніше підхід до навчання кардинально відрізнявся. Крім того, студенти були більш жвавими, у всьому шукали гумор. Треба зізнатися, я йшла на цю авантюру, сподіваючись ще й понастальгувати за часами майже двадцятирічної давності. Утім, після останньої пари заходжу додому настільки втомлена, що в голові гуде.

— Мамо?! — вигукує Аліса, зупиняючись між поверхів.

Я вистунчуюся, суворішаю й прудко зачиняю вхідні двері.

— Не можу повірити… — посміюється донька, прудко спускаючись до мене. — Ти вчора не жартувала? Справді ходитимеш до університету замість мене?

— Заради тебе! — уточнюю. — Зокрема, твого майбутнього, Алісо. Як не сьогодні, то завтра зрозумієш, що твій “горлодер” — хлопчик із фантазією. Ти надто наївна, тому віриш у вашу неземну любов. А краще б послухала маму. Урешті-решт я довше живу на цьому світі.

Донька продовжує мене розглядати з ошаленілим виглядом.

— І спідницю натягнула, і в мою приталену кофтину влізла. Ма-а-а… Навіть волосся вирівняла! — регоче донька, торкаючись мого пасма.

— Алісо! — різко висмикую своє волосся з її долоні. — Припини мене ігнорувати! Я ж говорю про важливі речі!

Зачесані вгору брови дівчини зводяться.

— Ма, а я безліч разів тобі пояснювала, що не хочу вчити право.

— Але ж раніше казала…

— Передумала! — озлобено викрикує Аліса. — І це не через Вадима, між іншим.

Донька звертає до кухні й дістає з холодильника пляшку лимонада. П’є спрагло, довго. За цей час роззуваюся й також іду на кухню.

— Лише кілька днів посидь на парах — і ти втягнешся, — цього разу прошу спокійно, без тиску. — Зрештою знайдеш нових друзів. А хлопці там які!

— Які?

— А от подивишся! — відводжу очі, адже сьогодні натрапляла лише на нудіїв, які є повною протилежністю теперішньому вибору Аліси. Принаймні, з її розповідей, бо особисто я цього Вадима ще не бачила.

— Дякую, але в мене вже є хлопець, — дівчина стискає губи й рвучко запихає пляшку на верхню полицю холодильника.

Не знаю, чим ще мотивувати доньку. Поступово відчай огортає мене цілком.

— І викладачі тобі сподобаються…

— Подейкують, що більшість із них — чоловіки. То що, гарні? — хіхікає донька.

Сідаю на стілець і відриваю з грона виноградинку.

— Взагалі-то я про інше… У тебе ж хлопець є! — копіюю її тон, скривившись, чи то кислого винограду, чи від того, що донька подумала якусь дурню.

— А я не для себе, мамо. Відколи ви з татою розлучилися, ти надто мною опікаєш. Але я вже повнолітня! І хочу спокою!

— Повнолітня… — хмикаю. — А поводишся, як мала дитина! Наївна, безрозсудлива та… безмозка, — останнє промовляю тихіше. 

Нечасто дозволяю собі обізвати улюблену доньку, бо все ж люблю її старшенно.

Аліса розтуляє ротик і розчаровано видихає з гучним “ах!”.

— До речі, я не наліплюю тональник у три шари! — розвертається та йде до сходів.

— Саме так він на тобі виглядає, люба. Нарешті ти побачила це з боку, — кажу в спину доньки, не приховуючи цілковитий відчай від чергової безсенсовної розмови.

Закидую в рот ще разом кілька виноградин — і гримаса мимохіть перекошує моє обличчя. А за кілька хвилин, коли на двох смажу яєчню, Аліса в чорному шкіряному кардигані прошмигує до виходу, наче тінь.

— Що, навіть обідати не будеш?! — гукаю на весь голос.

Двері гупають — і цим усе сказано. Завтра мені знову доведеться йти до університету…