1.

Я повинна удавати свою доньку, хай би що. Ніхто не має здогадатися, що мені давно не вісімнадцять.

Відколи почалися пари, все стихло, хоча ще нещодавно на коридорі та в аудиторіях університета стояв нестерпний гамір. У повітрі — ледь вловимий запах паперу, старих книжок і свіжої кави з автомата. Вікна, розташовані з одного боку коридору, пропускають природне світло: воно м’яко відбивається від латунних табличок із назвами кафедр. Лише я блукаю поверхами, підтримуючи сумочку на плечі, оскільки ніяк не можу знайти потрібну аудиторію.

А ось вона! Чотирнадцята! Обтягую картату спідницю, яка здається мені надто короткою, і легенько штовхаю двері. Одразу десятки пар очей мене вивчають.

— Добрий ранок…

— Взагалі-то доброго… — з боку чути чоловічий баритон. 

— Я запізнилася… Знаю… — киваю, трохи схилившись.

— Та що ви? 

Викладач — чоловік із темним, зачесаним угору волоссям — складає руки в замок і відхиляється на кріслі назад. Його погляд водночас осудливий та караючий. Губи з чіткими лініями стиснуті. На столі — порожній стакан з-під кави.

— Довго шукала аудиторію, — знизую плечем.

— Але ж інші студенти знайшли її вчасно.

Викладач аж надто насуплюється. Треба негайно рятувати ситуацію.

— Прошу пробачення… — кажу м’якше. — У мене з самого ранку все пішло шкереберть. Обіцяю, надалі не запізнюватися. Дозволите увійти?

— Хоч знаєте, на яку пару прийшли? — погляд з-під брів замість очікуваного кивка.

— Зві-і-і-сно, — шукаю порятунку в допитливих очах студентів. — На найважливішу. Правильно?

Викладач стряхує головою, підкреслюючи сюр ситуації, і нарешті вказує на вільні місця на першій лаві. Мій гумор він не оцінив.

— Представтеся й сідайте.

— Аврамова Аліса, — упевнено брешу, поспішаючи зайняти місце.

— А я — Роман Авдієвич, викладач із кримінального права. Навряд чи знаєте моє ім’я… — упівголоса додає він, і аудиторією розходиться посміювання студентів.

Я б закінчила діалог гострим слівцем, але навряд чи це в стилі моєї доньки Аліси. Вона значно скромніша, тож мені варто прикусити язика. 

Швидше б моє чадо второпало, що кидати навчання через якогось музиканта й тягатися за ним по всьому світу — цілковита маячня. Не впевнена, що зможу довго прикидатися цією білявкою, хоча й зовні ми схожі. Даю собі кілька днів. Ще довше ходити до університету мені не вистачить ані терпіння, ані відпустки.

Лакована лавка тверда. Блокнот із сумки дістаю беззвучно, щоб не привертати уваги лектора. Він саме пояснює, наскільки важливо знати всі аспекти кримінального права. Коли беру ручку, вона зісковзує з пальців — і тільки й чую, як котиться лакованим паркетом. Дістати ногою не вдається, хоч як низько не присідаю. Доводиться обернутися до дівчини позаду й запитати, чи не позичить вона бодай олівець.

— Авраменко! — викладач знову акцентує на мені. — Вам подобається бути в центрі уваги?

— Так, але не цього разу, — чесно зізнаюся, усміхнувшись.

— Не шарудіть, бо я подумаю… — Роман Авдієвич мружить очі, — що ви знущаєтеся.

— Що ви?!

— Досить! Чому не пишете?

— Немає ручки.

Чоловік зітхає, і хтось позаду штовхає мене в плече. Це “одногрупниця” передає тонкий синій маркет. І на тому дякую!

— Сподіваюся, тепер ви дасте мені провести лекцію?

— Чому б ні?.

Чоловік важко зітхає й продовжує наводити приклади злочинів, з якими студенти працюватимуть на практиці.

— Він завжди такий “бур-буркотун”? — запитую дівчину ліворуч від мене, біля вікна.

Вона знизує плечима. 

Ну звісно, всі присутні студенти тільки втупили в заклад, тож бачать викладача вперше, як і я. Краще взагалі ні з ким не розмовляти. Здається, так легенда “я — студентка” протримається трохи довше. А за цей час я змушу доньку змінити рішення, щоб вона не ламала собі життя через якось вуличного гравчика. Навіть зазнайку Романа Авдієвича потерплю. Аби тільки більше нічого не завадило…

***

Любі, цей жіночий роман залишиться безплатним. Це - мій подарунок вам❤️ Якщо чекаєте ще більше цікавих історій не шкодуйте вподобайки. Чекатиму враження після кожної глави. Обіймаю!