Глава 6

Коли Павлина зайшла до театру, в коридорах уже панувало звичне перед виставою пожвавлення. Костюмерки переносили сукні, помічники перевіряли декорації, а зі сцени долинав голос Святослава, який пояснював освітлювачам, коли саме потрібно приглушити магічні лампи.

До прем’єри залишалося два дні. Сьогодні актори вперше мали репетирувати в костюмах, а завтра — провести останню повну репетицію.

— Ти вчасно, — Яна зустріла Павлину біля гримерної. — Я вже боялася, що родичі знову влаштували сімейну раду і не випустили тебе з дому.

— Сьогодні ніхто мене не зупиняв.

— А Микита?

Павлина на мить затримала руку на дверній ручці.

— Я бачилася з ним учора.

— І що?

— Він сказав, що погарячкував. Але досі не може відповісти, чи справді був неправий.

Яна скривилася.

— Дивне визнання провини.

— Тому весілля й не буде.

Вимовляти це вголос досі було боляче. Павлина кохала Микиту, але дедалі більше сумнівалася, чи знала його насправді. Можливо, раніше він підтримував її лише тому, що не сприймав театр серйозно. Думав, що після весілля вона сама відмовиться від мрії.

— Ти правильно зробила, — сказала Яна. — Краще скасувати весілля, ніж усе життя просити дозволу в чоловіка.

— Я знаю. Та від цього не стає легше.

— І не повинно ставати відразу. Ти ж не перестала його кохати за один день.

Павлина вдячно подивилася на подругу.

До гримерної зазирнула костюмерка.

— Павлино, твоя сукня готова. Треба ще перевірити, чи не заважатимуть рукави під час створення образів.

Костюм Мар’яни складався з довгої темно-синьої сукні, прикрашеної сріблястою вишивкою. Широкі рукави спадали майже до зап’ясть, а пояс підкреслював талію. Волосся Павлини заплели й закріпили темними шпильками.

Поглянувши в дзеркало, дівчина на мить перестала впізнавати себе. На неї дивилася вже не Павлина Срібна, яка нещодавно розірвала заручини, а Мар’яна — дівчина, змушена приховувати небезпечний дар від рідних.

— Тобі личить, — сказала Яна. — Тепер я розумію, чому всі квитки розкупили.

— Вони купували їх, ще не бачачи мене в костюмі.

— Отже, їм просто пощастило.

На сцені вже зібралася вся трупа. Святослав стояв у першому ряду порожньої зали й переглядав свої записи.

— Перш ніж почнемо, маю новину, — промовив він. — Через великий попит дирекція дозволила провести другу виставу двадцять п’ятого липня. Продаж квитків відкриють після прем’єри.

Актори пожвавилися. Павлина одразу подумала про родичів, яким не вистачило запрошень.

— Якщо перша вистава провалиться, другу скасують? — запитав один з акторів.

— Якщо будете ставити такі запитання замість репетирувати, я сам її скасую, — сухо відповів Святослав. — Починаємо з третьої дії. Павлино, пам’ятай: магічні образи мають з’являтися поступово. Мар’яна налякана, але ще контролює свій дар.

Павлина вийшла на сцену.

За сюжетом брат Мар’яни майже викрив її та вимагав пояснити, чому в кімнаті без вогню з’явилося світло. Дівчина мала переконати його, що йому все привиділося, водночас приховуючи створені нею образи.

Репетиція почалася.

— Ти знову була в старій частині лісу, — промовив актор, який грав брата Мар’яни. — Люди кажуть, що бачили там дивне сяйво.

— Люди багато чого кажуть.

— А я бачив його у твоїх руках.

Павлина підняла долоні. Між пальцями виникли сріблясті іскри. Вони мали згаснути за мить, але несподівано спалахнули яскравіше.

— Припини це, Мар’яно! — продовжив актор. — Відмовся від свого дару, поки він не знищив нашу родину.

Павлина завмерла.

На якусь мить перед нею опинився не актор. Вона побачила Микиту, який стояв посеред репетиційної зали й вимагав відмовитися від ролі. Потім — батька, що називав театр примхою. Маму, яка боялася осуду знайомих.

Сріблясте світло різко розлилося сценою. На декораціях з’явилися примарні дерева, їхні гілки потяглися до акторів. Намальовані стіни наче почали сходитися.

— Павлино! — пролунав голос Святослава. — Зупини образ!

Вона спробувала розвіяти ілюзію, але та лише здригнулася. Темні гілки переплелися над сценою, утворюючи клітку.

— Подивись на мене, — твердо наказав керівник трупи. — Це твоя магія. Ти її створила — ти й керуєш нею.

Павлина вдихнула й повільно опустила руки. Гілки почали танути, сріблясте сяйво потьмяніло. За кілька секунд сцена знову стала звичайною.

У залі запанувала тиша.

— Перерва, — оголосив Святослав. — Десять хвилин. Павлино, залишся.

Інші актори почали сходити зі сцени. Яна кинула на подругу стурбований погляд, але нічого не сказала.

Святослав піднявся до Павлини.

— Що сталося?

— Я втратила зосередженість.

— Це я помітив.

— Слова героя нагадали мені дещо особисте.

— Сцені потрібні твої почуття. Але вона не повинна ставати місцем, де почуття керують тобою. Особливо з твоїм даром.

Павлина опустила очі.

— Я розумію.

— Ти можеш хвилюватися, злитися або боятися. Використовуй це для ролі, але не забувай, де закінчується Мар’яна й починаєшся ти.

— Я більше не втрачу контроль.

— Сподіваюся. На виставі буде повна зала. Якщо твоя ілюзія налякає когось із глядачів або завдасть шкоди акторові, однієї невдалої прем’єри буде замало, щоб описати наслідки.

Павлина кивнула. Вона усвідомлювала небезпеку. Магічні образи зазвичай не могли поранити людину, але сильна ілюзія дезорієнтувала, викликала паніку й змушувала бачити те, чого не існувало.

До них підійшов охоронець.

— Перепрошую, пане Святославе. Для пані Павлини передали листа.

Дівчина відразу напружилася.

— Хто?

— Пан Микита Столяр. Він не намагався зайти. Лише попросив віддати вам це й пішов.

Охоронець простягнув їй невеликий запечатаний конверт.

Святослав поглянув на нього, а тоді на Павлину.

— Прочитаєш під час перерви. Якщо він знову прийде, не дозволю зірвати репетицію.

— Він не зайшов до театру.

— Це вже певний поступ.