Глава 5

Наступного ранку до будинку Срібних прийшов посильний із короткою запискою від Любові Столяр.

«Павлино, прошу, зайди до нас до репетиції. Треба вирішити, як повідомити гостей про скасування весілля. Я не дозволю Микиті знову тиснути на тебе. Любов».

Павлина перечитала записку двічі. Їй не хотілося повертатися до будинку, де ще нещодавно її приймали як майбутню невістку. Проте Любов єдина серед Столярів одразу стала на її бік.

— Куди ти зібралася? — запитала Олена, побачивши доньку в передпокої.

— До Столярів. Пані Любов хоче обговорити, як повідомити гостей.

— Може, не треба поспішати?

— Мамо, весілля не буде.

— Ти говориш так, наче все вже остаточно вирішено.

— Я повернула каблучку.

— Але якщо Микита вибачиться…

— Тоді я вирішу, чи можу знову йому довіряти. Це не означає, що двадцять восьмого липня ми одружимося.

Олена хотіла щось відповісти, але Павлина вже вийшла.

Дорогою вона кілька разів ледь не повернула назад. У пам’яті знову звучали слова Микити: «Якщо ти вийдеш за мене, до театру більше не повернешся».

Ще недавно вона приходила до Столярів без вагань. Любов зустрічала її чаєм і розпитувала про репетиції. Петро цікавився підготовкою до весілля. Микита виходив назустріч і цілував її руку.

Тепер Павлина не знала, ким буде в цьому домі — колишньою нареченою чи небажаною гостею.

Двері відчинила Любов.

— Дякую, що прийшла.

Вона обійняла Павлину так само тепло, як раніше, й провела до вітальні. Там уже сиділи Петро та Микита. Побачивши її, Микита підвівся.

— Павлино…

— Ми прийшли говорити про гостей, — відразу сказала вона.

Його обличчя напружилося.

— Ти навіть не хочеш мене вислухати?

— Якщо збираєшся повторити свою умову — ні.

— Сідайте обоє, — наказала Любов. — Нам не потрібна ще одна сварка.

На столі лежав список запрошених. Біля кількох імен уже стояли позначки.

— Я повідомила маму, — сказала Любов. — Катерина засмутилася, але все зрозуміла. Алевтині й Костянтинові теж передали звістку.

— Навіщо ти це зробила? — обурився Микита. — Я не погоджувався скасовувати весілля.

— Для весілля потрібна згода двох людей, — відповіла мати. — Павлина свою відкликала.

— Вона передумає.

Павлина стиснула пальці.

— Я сиджу поруч, Микито. Не говори про мене так, наче мене тут немає.

— Я знаю тебе. Ти заспокоїшся й зрозумієш, що наробила.

— Ні. Ти знав лише ту Павлину, яка, на твою думку, мала після весілля стати зручною дружиною.

Петро невдоволено постукав пальцями по столу.

— Ми могли почекати хоча б до прем’єри. Павлина зіграла б свою роль, заспокоїлася, і все повернулося б на свої місця.

— Після прем’єри театр не зникне, — сказала вона. — Будуть інші вистави й інші ролі.

— Саме цього Микита й не хоче, — відповів Петро.

Любов поклала перед ним список.

— Олега, Аду та Єгора повідомиш ти. Я вже надіслала листа Артемові.

— Ти втягнула старшого сина?

— Він із родиною збирався приїхати на весілля. Має право знати, що його не буде.

У передпокої почувся шум, а потім дитячий голос:

— Бабусю!

Любов здивовано підвелася. За мить до вітальні забіг п’ятирічний Віталій і обійняв її. Слідом увійшли Артем та Уляна.

— Ви вже тут? — Любов поцілувала онука в маківку.

— Отримали твого листа вчора ввечері й сіли на нічний потяг, — пояснив Артем. — Я хотів поговорити з Микитою до того, як він остаточно зруйнує власне життя.

— Я нічого не руйную, — різко відповів Микита.

Артем перевів погляд на Павлину.

— Вітаю. Шкода, що зустрічаємося за таких обставин.

— Навіть не знаю, чи доречно ще називати мене вашою майбутньою родичкою.

— Зараз це найменша проблема.

Уляна привіталася з Павлиною й Любов’ю. Після нічної дороги вона мала втомлений вигляд, але трималася спокійно.

— Віталію, у сусідній кімнаті лежать твої іграшки, — сказала Любов. — Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю!

Хлопчик побіг туди, а дорослі залишилися у вітальні.

— Розповідай, — звернувся Артем до брата. — Що сталося?

— Павлина скасувала весілля через театр.

— Я скасувала його через ультиматум, — виправила вона. — Микита сказав, що після шлюбу заборонить мені грати.

Артем повільно повернувся до брата.

— Ти справді це сказав?

— Я не хочу, щоб моя дружина щодня пропадала на репетиціях і виступала перед чужими людьми.

— Вона була акторкою ще до ваших заручин.

— Я думав, це тимчасово.

— Чому?

Микита не відповів.

— Бо сам так вирішив? — продовжив Артем. — А Павлину запитати забув?

— Ти не розумієш. Театр заважатиме родині.

Уляна склала руки на грудях.

— Чим саме?

— Репетиції, вистави, поїздки. На дім часу не залишиться.

— Я працюю над третьою книгою, виховую Віталія й залишаюся дружиною Артема. Дві попередні книги вже видані. Чомусь наша сім’я від цього не зникла.

Петро пирхнув.

— Микита думає про сім’ю. Те, що Артем дозволив своїй дружині бавитися, не означає, що Микита дозволить те саме жінці, з якою одружиться.

Артем різко розвернувся до батька.

— Дозволив? Уляна не просила в мене дозволу стати письменницею. Я її підтримав.

— Тепер у неї дві видані книги, — додала Уляна. — Це не забавка й не примха.

— Якби Артем одразу встановив правила, ти більше часу приділяла б чоловікові та синові, — сказав Петро.

— Я не обділений ні увагою дружини, ні турботою, — твердо відповів Артем. — І Віталій також. Ми обоє його батьки.

— Ти завжди був надто поступливим.

— Ні. Я просто не захотів повторювати твою помилку.

Петро насупився.

— Про що ти?

— Ти змусив маму відмовитися від мрії. Хоч раз запитав, чи вона щаслива від цього?

У кімнаті запала тиша.

Павлина перевела погляд на Любов. Та опустила очі й повільно крутила на пальці обручку.

— До чого тут твоя мати? — запитав Петро.