Глава 4

Про майбутню виставу дізналося чимало людей. До прем’єри залишалося три дні, а квитки вже розкупили. Касирка театру навіть почала записувати імена тих, хто хотів потрапити на наступний показ, якщо Святослав вирішить його призначити.

Павлина стояла у фоє перед великою афішею й дивилася на власне ім’я. Уперше воно було надруковане відразу під назвою вистави.

У головній ролі — Павлина Срібна.

— Ще трохи — і ти протреш в афіші дірку поглядом, — сказала Яна, підійшовши до неї.

— Просто досі не віриться.

— Повір. Квитків уже немає.

Павлина всміхнулася. Після розірвання заручин це була перша новина, яка принесла їй справжню радість.

— Ходімо, — покликала Яна. — Святослав чекає на сцені. Сьогодні ще раз відпрацьовуємо магічні образи.

Під час репетиції Павлина майже не згадувала про Микиту. Вона стала Мар’яною, яка приховувала від брата небезпечний дар. Навколо акторів виникали створені нею примарні стіни, дерева й вогні. Магічні декорації слухалися кожного руху її рук.

Павлина любила цю мить — коли порожня сцена переставала бути порожньою і ставала іншим світом.

Після репетиції Святослав зібрав трупу.

— Сьогодні було значно краще. Завтра працюємо в костюмах. Післязавтра проведемо останню повну репетицію, а потім дам вам відпочити перед прем’єрою.

— Кажуть, усі квитки вже продані, — озвався хтось з акторів.

— Не кажуть, а продані, — підтвердив Святослав. — Тому прошу нікого не запізнюватися й не влаштовувати сварок за три дні до вистави.

Останню фразу він промовив, глянувши на Павлину. Вона зрозуміла натяк.

— Я не збираюся сваритися.

— Добре. Тоді до завтра.

Коли Павлина поверталася додому, їй здалося дивним, що біля воріт стояло відразу кілька карет. З двору долинали голоси. Щойно вона зайшла до будинку, назустріч вибігла мати.

— Нарешті! Де ти була?

— На репетиції. Де ж іще?

— До нас приїхали родичі.

— Усі відразу?

Олена нічого не відповіла. Павлина зняла капелюшок і пройшла до вітальні.

З боку матері приїхали бабуся Світлана й дідусь Станіслав Кравченки, тітка Марія з чоловіком Матвієм та їхній син Андрій. Родину батька представляли Алла й Адам Срібні, а також дядько Петро, його дружина Наталія та вісімнадцятирічна Аліна.

Зазвичай такі зустрічі супроводжувалися обіймами, сміхом і розмовами про останні новини. Тепер усі сиділи з такими обличчями, наче зібралися на сімейний суд.

— Добрий день, — сказала Павлина. — Не знала, що сьогодні буде свято.

— Тут не до жартів, — відповіла Олена.

Аліна підвелася й обійняла двоюрідну сестру. Андрій теж привітався, але за виразом його обличчя Павлина не могла зрозуміти, що він думає про все це.

— Сідай, онучко, — попросила Світлана. — Нам треба поговорити.

— Про моє скасоване весілля?

— Воно ще не скасоване, — втрутився Дмитро.

Павлина повільно повернулася до батька.

— Я віддала Микиті каблучку.

— Він її не забрав, — сказала Олена. — Вона залишилася на столі.

— Це нічого не змінює.

— До весілля менше двох тижнів, — нагадала Марія. — Можливо, не варто все вирішувати після однієї сварки?

— Це була не просто сварка. Микита поставив мені умову: якщо я стану його дружиною, то повинна залишити театр.

— А ти через одну роль відмовилася від нареченого? — запитав Станіслав.

— Це моя перша головна роль. І справа не лише в ній. Я хочу бути акторкою.

— Після весілля в тебе з’явилися б інші обов’язки, — сказала Світлана.

— Чому вони мають з’явитися лише в мене? Микита теж одружився б.

На це бабуся не відповіла.

— Зараз молоді надто легко відмовляються від шлюбу, — похитав головою Адам. — У родині потрібно вміти поступатися.

— А чим поступився Микита? — несподівано запитав Андрій.

Марія докірливо поглянула на сина.

— Не втручайся.

— Ми всі сюди приїхали й уже втрутилися, мамо.

Матвій приховав усмішку, опустивши очі до чашки.

— Андрій правильно запитав, — сказав Петро Срібний. — Чому поступитися повинна тільки Павлина?

Дмитро насупився.

— Ти приїхав підтримати племінницю чи сперечатися зі мною?

— Я приїхав дізнатися, що сталося. І почув, що дорослій жінці забороняють працювати.

— Театр — не робота.

— Скажи це людям, які розкупили всі квитки на виставу, — відповіла Павлина.

У кімнаті стало тихо.

— Усі квитки? — перепитала Аліна.

— Так. Сьогодні продали останні.

— А ти справді виконуєш головну роль?

Павлина кивнула.

— Мар’яну.

— Чому нам ніхто не сказав? — Аліна обвела поглядом дорослих. — Ми знали про весілля, сукню і список гостей, але не знали, що Павлина отримала першу головну роль.

Олена зніяковіла.

— Зараз не про це.

— Саме про це, — заперечив Петро. — Коли вона заручилася, ви скликали всю родину святкувати. А коли досягла того, про що мріяла, навіть не повідомили.

— Бо ми знали, що після весілля вона залишить театр, — сказав Дмитро.

Павлина завмерла.

— Ви знали?

— Ми з Микитою це обговорювали.

— З Микитою, але не зі мною.

— Ти б усе одно почала сперечатися.

— Отже, ви давно вирішили моє майбутнє за моєю спиною.

Над столом спалахнуло сріблясте світло. Воно склалося у два магічні образи. На одному Павлина стояла на освітленій сцені перед глядачами. На іншому — сиділа біля вікна в будинку Микити, а театральна афіша повільно згорала в каміні.

Образи були беззвучними, але всі зрозуміли їхнє значення.

— Ось який вибір мені запропонували, — сказала Павлина. — Не між однією роллю і весіллям. Між власним життям і життям, яке ви придумали для мене.

Магічні картини розчинилися в повітрі.

— Я не розумію, навіщо відмовлятися від театру, — промовила Наталія. — Павлина доросла й може сама вирішити, як поєднувати роботу та сім’ю.

— Ти легко говориш, — відповіла Світлана. — А якби Аліна за два тижні до весілля повернула каблучку?