Глава 3

Уранці Павлина спустилася до кухні. Батька вже не було вдома, а мати ще не виходила зі своєї кімнати. Дівчина поснідала на самоті й саме збиралася прибрати посуд, коли до кухні зайшла Олена.

— Сьогодні до нас прийдуть батьки Микити. І він сам, звісно, теж буде.

Павлина поставила чашку на стіл.

— Навіщо?

— Хочемо спокійно обговорити те, що сталося вчора.

— Ми вже все обговорили.

— Ні, ти накричала на нас і втекла до своєї кімнати.

— А ви разом із Микитою вирішили, що я повинна залишити театр. Мені навіть слова не дали сказати.

— Слів ти сказала достатньо. Особливо про скасування весілля.

Павлина відвела погляд. Каблучка залишилася лежати на столі в її кімнаті. Уранці вона довго дивилася на неї, але так і не змогла надягнути.

Мати відразу помітила її порожній палець.

— Де каблучка?

— У моїй кімнаті.

— Чому вона не на тобі?

— Тому що я не знаю, чи хочу її носити.

Олена зблідла.

— Навіть не думай про це. До весілля залишилося не так багато часу. Обидві родини вже готуються, гості знають…

— А мене ти запитала, чи я досі хочу цього весілля?

— Ти кохаєш Микиту.

— Кохаю, — тихо відповіла Павлина. — Але після вчорашнього не знаю, чи можу йому довіряти.

— Він просто хвилюється за ваше майбутнє.

— Людина, яка хвилюється, розмовляє. А Микита увірвався до театру й почав мені наказувати перед усією трупою.

— Він погарячкував. Сьогодні помиритеся.

— Якщо прийде вибачитися — я його вислухаю. Якщо знову заборонятиме мені грати — розмовляти нам немає про що.

Олена стиснула губи.

— Його батько вважає, що Микита має рацію.

— А пані Любов?

Мати на мить замовкла.

— Вона бачить ситуацію інакше.

— Тобто підтримує мене?

— Вона ще не чула всієї розмови.

Павлина ледь усміхнулася.

— Напевно, тому ви й запросили всіх сюди. Сподіваєтеся, що п’ятеро людей переконають мене відмовитися від власної мрії?

— Ми хочемо владнати непорозуміння.

— Тут немає непорозуміння. Я хочу грати в театрі, а ви хочете мені це заборонити.

Навколо Павлини затремтіло повітря. Над столом з’явилася примарна завіса насиченого червоного кольору. Вона повільно розсунулася, відкриваючи залиту світлом сцену. На ній стояла сама Павлина в образі Мар’яни.

Олена невдоволено змахнула рукою.

— Припини.

Магічний образ розтанув.

— Чому? — запитала Павлина. — Це частина мене. Я створювала такі образи ще дитиною.

— У дитинстві це було мило. Але тепер тобі потрібно думати про родину.

— Отже, доросле життя — це коли людина відмовляється від усього, що любить?

— Не перебільшуй. Іди вдягни щось пристойне. Столяри прийдуть після обіду.

— У мене сьогодні репетиція.

— Ти нікуди не підеш.

Павлина завмерла, а потім спокійно запитала:

— Ти збираєшся мене замкнути?

— Не говори дурниць.

— Тоді я піду. Але до того часу вислухаю їх. Усіх.

Олена уважно подивилася на доньку.

— І надягни каблучку.

— Ні.

— Павлино!

— Я не надягну її лише для того, щоб ви могли вдати, ніби нічого не сталося.

Дівчина вийшла з кухні, залишивши матір на самоті.

До приходу Столярів залишалося кілька годин. Павлина не знала, чи Микита попросить вибачення, чи знову спробує зламати її волю. Проте тепер вона була впевнена в одному: каблучка не повернеться на її палець, доки він не визнає її право самій обирати власне життя.

Після обіду біля будинку зупинилася карета. Павлина спостерігала з вікна своєї кімнати, як Микита допоміг матері вийти, а потім подав руку батькові. Любов мала стурбований вигляд. Петро ж ішов до будинку так рішуче, наче вже знав, чим повинна завершитися розмова.

Павлина взяла зі столу каблучку, але не надягнула її, а затиснула в долоні.

Коли вона спустилася до вітальні, всі вже сиділи за столом. Олена приготувала чай і частування, ніби це була звичайна зустріч майбутніх родичів. Дмитро посадив Микиту поруч із собою.

Любов першою помітила порожній палець Павлини.

— Каблучка в тебе? — обережно запитала вона.

— Так.

— Тоді спершу вислухаймо Павлину, — запропонувала Любов. — Мені розповіли лише те, що вчора сталася сварка.

— Не просто сварка, — сказав Петро. — Вона при сторонніх заявила, що може скасувати весілля.

— А чому вона це сказала? — Любов подивилася на сина.

Микита відкинувся на спинку стільця.

— Бо я попросив її відмовитися від головної ролі.

— Ти не просив, — заперечила Павлина. — Ти увірвався на репетицію і заявив, що забороняєш мені грати.

Любов повільно повернулася до Микити.

— Ти справді прийшов до театру й зірвав репетицію?

— Інакше вона мене не слухає.

— А чому вона повинна тебе слухатися?

Микита здивовано глянув на матір.

— Бо ми одружуємося.

— Ви ще не одружилися. Та навіть після весілля ти не матимеш права наказувати дружині.

— Любове, не починай, — невдоволено промовив Петро. — Син думає про майбутню родину.

— Дивно він про неї думає, якщо ледь не залишився без нареченої.

— Ніхто не залишиться без нареченої, — втрутилася Олена. — Павлина погарячкувала.

— Не вирішуй за мене, мамо.

Олена поставила чашку на блюдце трохи різкіше, ніж збиралася.

— Ми витратили стільки часу на підготовку до весілля. Уже домовилися про залу, запросили родичів…

— Я не просила починати підготовку без мене.

— Але ти погодилася вийти за Микиту! — вигукнув Дмитро.

— Так. Бо кохала його й вірила, що він мене підтримує.

— Кохала? — перепитав Микита. — Уже в минулому?

Павлина подивилася на нього. Їй хотілося відповісти, що почуття не зникли за одну ніч. Саме через них зараз було так боляче.

— Я досі тебе кохаю. Але вже не знаю, чи можу довіряти.

— Через одну суперечку?

— Не через суперечку. Ти раніше приходив на мої виступи, аплодував і казав, що одного дня я отримаю головну роль. Тепер я її отримала, а ти вимагаєш, щоб я відмовилася. Ти весь цей час удавав, що підтримуєш мене?