Глава 2

Після завершення репетиції Павлина підійшла до Святослава. За кілька хвилин до зали зайшли й двоє охоронців.

— Спочатку ви, — керівник трупи звернувся до них. — Не пускайте сторонніх під час репетицій. Глядачі можуть заходити до театру перед виставами, але на репетиціях мають бути лише актори та працівники театру.

— Він сказав, що наречений пані Павлини, — пояснив один з охоронців. — Поводився так упевнено, наче його тут усі знають.

— Навіть родичі працівників не мають права вриватися до зали, — твердо відповів Святослав. — Якщо хтось знову назветься нареченим, чоловіком, братом чи батьком когось із акторів, спершу запитайте дозволу в самого актора. Зрозуміло?

— Так, пане Святославе.

— Можете йти.

Коли охоронці вийшли, Святослав подивився на Павлину.

— Тепер ти. Це вперше твій наречений зриває репетицію?

— Так. Раніше він лише вимагав, щоб я відмовилася від ролі.

— Чому?

— Вважає, що після весілля мені не місце на сцені. Мої батьки з ним погоджуються.

Святослав здивовано підняв брови.

— А ти?

— А я не збираюся відмовлятися. Це моя перша головна роль. Я надто довго на неї чекала.

— Річ не лише в ролі, Павлино. Сьогодні він прийшов сюди й намагався наказувати тобі перед усією трупою. Що буде, коли ти повернешся додому?

Павлина відвела погляд. Після слів Микити вона не сумнівалася, що він уже чекає на неї разом з Оленою та Дмитром.

— Буде розмова.

— Саме розмова?

Дівчина стиснула пальці.

— Вони спробують змусити мене залишити театр.

— І що ти зробиш?

Павлина підвела голову.

— Не залишу.

Святослав кілька секунд уважно дивився на неї, а потім кивнув.

— Добре. Бо я не збираюся шукати іншу Мар’яну через те, що комусь не подобається твоя професія. Але якщо Микита ще раз прийде сюди й влаштує сцену, охорона його навіть до коридору не пропустить.

— Дякую.

— І ще одне: не йди додому сама. Нехай хтось із колег тебе проведе.

— Не думаю, що він наважиться щось зробити.

— Сьогодні ти також не думала, що він увірветься на репетицію.

Павлина не знайшлася, що відповісти.

За дверима чекала Яна — та сама темноволоса акторка, яка перед репетицією запитувала, чи Павлина знову непомітно вислизнула з дому.

— Я проведу тебе, — сказала вона. — І навіть не сперечайся.

Павлина лише кивнула. Їй не хотілося втягувати колег у родинний конфлікт, але повертатися самій було тривожно.

Особливо тому, що Микита напевно вже був у її домі.

Яна провела Павлину майже до самого будинку. Дорогою вони майже не розмовляли. Павлина намагалася придумати, що скаже батькам і Микиті, проте кожна заготовлена фраза здавалася або надто слабкою, або надто різкою.

Біля воріт Яна зупинилася.

— Може, мені зайти з тобою?

— Не треба. Це родинна розмова.

— Саме тому я й пропоную.

Павлина сумно усміхнулася.

— Я впораюся.

— Якщо буде потрібно, приходь до мене. Навіть серед ночі.

— Дякую.

Яна обійняла її, а потім пішла. Павлина дочекалася, поки подруга зникне за поворотом, і лише тоді зайшла у двір.

У вікнах вітальні горіло світло. За фіранкою промайнула чоловіча постать. Дівчина відразу впізнала Микиту.

Святослав мав рацію. Він уже тут.

Щойно Павлина відчинила двері, з вітальні вийшла мати.

— Нарешті! — вигукнула Олена. — Де ти так довго була?

— На репетиції. Ви це й без мене знаєте.

— Іди до вітальні. Ми чекаємо.

За столом сиділи Дмитро й Микита. Перед ними стояли чашки з чаєм, наче вони зібралися на звичайну дружню розмову. Павлині стало образливо: її нареченого прийняли тут після того, як він увірвався до театру й осоромив її перед колегами.

— Сідай, — наказав батько.

— Я постою.

Олена зайшла слідом і зачинила двері.

— Микита розповів нам, що сталося в театрі, — почала вона.

— Розповів і про те, як увірвався на репетицію без дозволу?

— Я хотів зупинити тебе, поки ти не наробила дурниць, — відповів Микита.

— Моєю дурницею була не репетиція, а думка, що ти здатен поважати мої рішення.

— Павлино! — обурився Дмитро. — Як ти розмовляєш зі своїм нареченим?

— Так само, як він розмовляє зі мною.

— Ми з Микитою вже все обговорили, — сказала Олена. — Ти відмовишся від ролі.

Павлина повільно перевела погляд із матері на батька.

— Ви обговорили мою роль без мене?

— Ми думаємо про твоє майбутнє, — відповів Дмитро. — Театр був гарним захопленням, але ти не можеш усе життя бігати на репетиції.

— Я не бігаю. Я працюю.

— Це не робота, — втрутився Микита. — Після весілля в тебе з’являться інші обов’язки.

— Які саме?

Він розгубився, наче не очікував, що вона попросить пояснити.

— Дім. Родина. Діти згодом.

— І тому я повинна відмовитися від усього, що люблю?

— Не від усього. Лише від театру.

Павлина гірко всміхнулася.

— Лише від мрії, заради якої я стільки працювала.

Вона відчула, як усередині наростає сила. Повітря над столом затремтіло, і між чашками виникла крихітна сцена. На ній стояла золотоволоса акторка в блакитній сукні, осяяна сріблястим світлом. Перед нею простягалися ряди глядачів.

Це був образ, який Павлина створювала подумки багато років: її перша головна роль і зал, що завмер, стежачи за нею.

Микита роздратовано махнув рукою крізь ілюзію.

— Припини ці вистави!

Маленька сцена розсипалася срібними іскрами.

— Ось про це я й кажу, — тихо промовила Павлина. — Ти не бачиш у моєму дарі нічого, крім дурної забавки.

— Твій дар можна використовувати з користю, — сказав Дмитро. — Не обов’язково виставляти себе перед натовпом.

— А я хочу грати.

— Ти ще молода й не розумієш, що для тебе краще, — озвалася Олена.

— Я достатньо доросла, щоб виходити заміж, але недостатньо доросла, щоб обрати професію?

У кімнаті запала тиша.

— Не перекручуй, — нарешті сказав батько.