Глава 22

Клацання дверей пролунало в тиші номера напрочуд голосно.

Бланш притулилася спиною до зачинених дверей спальні й на кілька секунд заплющила очі. Серце все ще калатало після сварки, а в грудях вирував гарячий хаос емоцій.

З вітальні ще долинали приглушені чоловічі голоси, але вона більше не хотіла їх чути.

Відштовхнувшись від дверей, Бланш підійшла до вікна й рвучко смикнула щільні штори, відрізаючи себе від балійської ночі, від океану і від усього цього божевілля.

Руки дрібно тремтіли, адреналін усе ще випалював вени, але щойно вона зробила кілька кроків углиб кімнати, сили почали стрімко залишати її. Бланш безсило опустилася на край широкого ліжка, підтягнула ноги до грудей і міцно обхопила коліна руками, намагаючись утримати внутрішню лінію оборони, яка тріщала по швах.

Весільна сукня лежала зовсім поруч. Покоївка розправила її на постелі так акуратно, що кожен білий згин шовку здавався насмішкою. Бездоганна, чиста, незаймана, майже насмішкувато бездоганна сукня... і абсолютно розбите життя всередині неї. Кілька годин тому вона бігла в ній з-під вінця, задихаючись від страху й адреналіну. Тоді їй здавалося, що вона рятується, здійснюючи відчайдушну втечу просто з-під вінця. Тепер виявилося, що вона просто пересіла з однієї клітки в іншу.

Я вибрала б тебе. Завжди... — її власні слова, кинуті у відкрите обличчя Флінта, досі випалювали горло, стояли там солоним клубом. Вона ніколи не збиралася говорити цього вголос. Багато років вона берегла цю таємницю на самому дні своєї зраненої гордості. А сьогодні виплеснула все.

З боку вітальні почувся глухий звук дверей. Один із братів пішов. 

Бланш прислухалася. Судячи з важкої, впевненої ходи, яка віддалилася коридором, це був Ітан. Старший брат, її «рятівник», який нарешті зрозумів, що його шляхетний жест виявився лише черговою спробою виграти раунд у вічній братерській війні, виявився егоїзмом.

Але Флінт... Флінт залишався десь там. У вітальні чи на балконі — вона не знала. Та його присутність відчувалася майже фізично, навіть крізь зачинені двері.

Минуло близько години. Час тягнувся, мов густий сироп. За вікном монотонно, гіпнотично шумів океан, а теплий нічний вітер час від часу ворушив краї фіранок, приносячи солодкий, аж нудотний аромат тропічних квітів. Бланш здавалося, що вона сидить у крижаному склепі, що вона замерзає.

Раптом з боку балкона пролунав ледь помітний шурхіт. Скляні двері м'яко ковзнули по пазах, і важка штора хитнулася.

Бланш різко підняла голову. Вона ж виразно попередила: якщо хтось зайде — скине в океан. Вона була готова знову спалахнути люттю, але коли штора відхилилася, і в кімнату ступив Флінт, слова застрягли в неї в роті.

Він не був схожий на того зухвалого, самовпевненого Флінта, який повернувся з Англії. Його постать чітко виділялася на тлі місячного світла, але плечі були опущені, а зазвичай бездоганно укладене темне волосся розпатлав морський вітер. Його погляд — болісний, виснажений, повний такої гострої провини, якої вона ніколи в ньому не бачила — вп'явся в її обличчя.

— І ти справді думала, що я відпущу тебе? — гірко всміхнувся Флінт і повільно рушив уперед.

Бланш здригнулася, відступаючи до узголів’я. Образа, злість і біль від щойно почутої правди про їхнє минуле стиснули груди. Вона очікувала на черговий раунд їхньої вічної війни, та чоловік лише зітхнув і сів поруч.

— Не бійся мене, — сказав він тихіше. — Ти ж знаєш, я ніколи тебе не скривджу.

Вона вдихнула повітря, намагаючись приборкати паніку. Його близькість була звична — і водночас небезпечна, особливо зараз, коли всі маски було скинуто.

Він нервово усміхнувся.

— Якщо ти погодишся вийти за мене заміж, я пробачу Ітана.

Він знову ставить умови… — із розчаруванням подумала Бланш. Вона так хотіла вірити, що після всього почутого на балконі він змінився, що хоч трохи зрозумів її біль і те, як сильно вона страждала через його раптовий від'їзд до Лондона. Але ні — знову говорить так, що боляче чути. Знову намагається все контролювати.

— Чорт, — прошепотів Флінт і вдарив кулаком по коліну. Зломлений вираз його обличчя видав, що він сам злякався своїх слів. — Не це я хотів сказати.

Він дивився на неї, шукаючи бодай крихту реакції, але вона мовчала. Її погляд зупинився на ніжці торшера, ніби там був порятунок від цієї задушливої правди. Флінт повернувся до неї, узяв її руки у свої. Вона спробувала вирватися, обурена його емоційними гойдалками, та марно — нарешті здалася, знесилена цією ніччю.

— Я кохаю тебе, Бланш, — сказав він тихо, щиро.

Вона підняла очі. Його обличчя, зазвичай стримане, закрите й неприступне, тепер було майже беззахисним.

— Так, — продовжив він, — я шалено тебе кохаю. Напевно, ще зі школи. Але ніколи не дозволяв собі це визнавати.

Бланш заперечно хитнула головою, відчуваючи, як гордість бореться з бажанням піддатися цьому голосу, підвелася й відійшла від ліжка.

— Не треба, — прошепотіла. — Ти просто хочеш переконати мене повернутись. Ти злякався, що програєш Ітану, як і тоді, на кухні.

— Я ж сказала тобі йти, Картрайт, — тихо, майже безсило додала вона. Гнів випарувався, залишивши після себе лише пустельну, випалену втому. — Я не хочу жодних епічних розмов. Не сьогодні.