Глава 20

Двері квартири Ітана зачинилися за його спиною з тихим клацанням, але цей звук віддався в голові Флінта так, ніби поруч вистрілили впритул.

Він не пам’ятав, як спустився ліфтом, як на автоматі дістав ключі чи як виїхав із підземного паркінгу. Світ навколо існував окремо, приглушений і нереальний, наче відрізаний товстим брудним склом. Вулиці блищали після зливи, червоні вогні світлофорів кривавими плямами розпливалися на мокрому асфальті, а в підсвідомості без кінця лунав один і той самий голос: «Я кохаю Бланш. Давно».

Флінт сильніше стиснув кермо, відчуваючи, як німіють пальці. Саме це кляте «давно» різало найглибше. Не просто хвилинне захоплення, не плутанина в почуттях. Давно. Отже, Ітан дивився на неї весь цей час. Слухав, коли Флінт захоплено розповідав про їхні побачення, бачив їх разом, удавав байдужість і… чекав.

Машина різко загальмувала перед пішохідним переходом. Позаду сердито засигналили, але Флінт навіть не глянув у дзеркало заднього виду. У грудях наростало щось темне, липке, значно гірше за звичайну лють — приниження. Він відкинув голову на підголівник, заплющив очі й одразу побачив обличчя брата. Спокійне, виснажене, зріле. Наче Ітан сам був жертвою цієї ситуації, а не тим, хто щоночі думав про дівчину свого молодшого брата.

Який же бісів фарс!

З усіх людей на планеті це мав бути саме Ітан. Ідеальний син, гордість родини, врівноважений і успішний — той, кого Оскар завжди ставив за приклад. А Флінт вічно залишався проблемним підлітком. Імпульсивним, надто різким, недостатньо правильним. Батько ніколи не говорив цього вголос, він був надто розумним для примітивних докорів, але такі речі роками в’їдаються під шкіру без жодних слів. Ітану довіряли. Від Флінта просто чекали чергової витівки.

Тільки за пів години він усвідомив, що їде зовсім не додому. Просто вперед, без маршруту й мети, намагаючись утекти від власних думок. Але отрута вже подіяла.

Що, якщо Бланш знала?

Від цієї думки всередині все похололо.

Що, якщо її остання відстороненість була не випадковою? Що, якщо вона дивилася на Флінта й порівнювала його з братом? Що, якщо Ітан уже щось їй сказав?

Він різко звернув на узбіччя й заглушив двигун. У салоні одразу запала тиша — настільки глибока, що власне дихання здавалося надто гучним. Флінт провів долонею по обличчю. Перед очима, як жива, постала Бланш: її швидка усмішка, те, як вона сердито зводила брови, як мимохідь заправляла руде волосся за вухо, коли читала підручники. І поруч із цим чистим образом неминуче виникав Ітан. Старший. Надійний. Стабільний. Чоловік, який міг запропонувати їй упевненість у майбутньому, а не вічний підлітковий хаос і драми.

Флінт безсило впустив руки на кермо. Він ненавидів себе за цю слабкість, але отруйна думка все одно перемагала: якщо їй доведеться вибирати між ними двома, кого вона обере? І вперше в житті він не знав відповіді.

❧

Наступного дня Бланш прийшла до нього так, ніби нічого не сталося, і саме ця буденність виявилася найгіршою.

Флінт відчинив двері й на кілька секунд просто завмер. Вона стояла на порозі у світлому пальті, з недбало зібраним волоссям і порозовілими від вітру щоками. В одній руці тримала каву, в іншій — паперовий пакет із випічкою з їхньої улюбленої пекарні.

— Ти виглядаєш жахливо, — замість привітання заявила вона, заходячи в коридор. — Тільки не кажи, що знову просидів пів ночі в барі з Нейдом.

Флінт мовчки зачинив за нею двері.

Бланш озирнулася й одразу насупилася:

— Гей, що сталося?

Звичайне, щире запитання, але в нього всередині все зсунулося.

Справді не знаєш?

— Усе нормально, — сухо кинув він.

Вона поставила каву на стіл і підійшла ближче:

— Ти взагалі спав?

— Менше, ніж хотілося б.

— Флінте. — У її голосі з’явилися ті самі інтонації, які раніше його миттєво заспокоювали. Вона підняла руку, збираючись торкнутися його щоки, але Флінт м’яко, проте рішуче відступив на крок.

Бланш кліпнула, її долоня зависла в повітрі.

— Серйозно? Що взагалі відбувається?

Він пройшов на кухню, удаючи, що розбирає пакети.

— У тебе сьогодні заняття?

— Так, після обіду. Флінте, ти мене лякаєш. Поводишся дивно.

Вона йшла слідом — упевнена, спокійна, абсолютно не готова до катастрофи. А в його голові вже все летіло шкереберть.

— Учора бачив Ітана, — кинув він ніби між іншим.

Тиша за спиною тривала заледве секунду, але для Флінта вона розтягнулася у вічність.

Він повільно обернувся.

— Справді? — запитала Бланш. — І що хотів твій брат?

Надто швидко. Надто рівно. Чи це вже була його власна параноя?

Він знав, що чіпляється до дрібниць. Знав. Але після слів Ітана кожна випадкова пауза, кожен відведений погляд починали здаватися доказом.

Він пильно вдивлявся в її обличчя, намагаючись вичитати правду між рядків.