Глава 19

Ітан не спав.

Балконні двері залишалися відчиненими, і теплий океанський вітер повільно ворушив тонкі штори, приносячи солоний запах моря й аромат нічних квітів. Десь унизу рівно шуміли хвилі, але цей монотонний гук не заспокоював — навпаки, лише сильніше тиснув на нерви.

Він стояв біля перил, спираючись долонями на прохолодний метал, і дивився в темряву. Удалині мерехтіли вогні човнів, над чорною водою завис тонкий місяць, а в номері за його спиною панувала така правильна, майже стерильна тиша, що від неї ставало не по собі. У руці він тримав склянку з віскі, але напій давно нагрівся. Він зробив ковток лише тому, що треба було чимось зайняти пальці.

Сьогодні він мав би відчувати полегшення. Перемогу. Бодай кляте задоволення від того, що наважився на вчинок, про який роками забороняв собі навіть думати. Він зруйнував весілля. Забрав Бланш. Привіз її за тисячі кілометрів від дому й дав собі шанс, про який колись не смів мріяти.

То чому всередині вила лише виснажлива порожнеча?

Ітан заплющив очі. Усе відбулося надто швидко. Ще вранці він стояв у церкві, дивився, як Бланш іде до вівтаря під руку з Оскаром. Вона була неймовірною у своїй весільній сукні — настільки, що перехоплювало подих. Та справа була не в розкоші. Його налякало інше: Бланш не виглядала щасливою.

Ітан знав її достатньо добре, щоб помітити різницю. Знав, як спалахують її очі, коли вона сміється по-справжньому, як зводить брови в гніві й як закушує губу, коли нервує. Того ранку її обличчя здавалося дивно застиглим, ніби всі емоції випарувалися, залишивши лише покору. Саме тоді він зрозумів, що не витримає.

І ось тепер він стояв на Балі, посеред розкішного номера, який мав стати чужим медовим місяцем, і почувався так, ніби програв ще до початку партії.

Погляд мимоволі ковзнув у бік сусідніх дверей. Бланш була там. За кілька метрів. Можливо, вже спала, а можливо — лежала в темряві без сну, так само як і він. Ця думка гірчила. Вона поїхала з ним не через кохання. Не варто було брехати собі: її втеча — це не свідомий вибір на його користь. То був імпульс, страх, відчай і глухе бажання вирватися з ситуації, яка її душила. Вона рятувалася від обставин, а не бігла до нього. І найгірше — він знав це ще в церкві, коли зустрів її погляд.

Ітан коротко, сухо засміявся. Поставив склянку на столик і розстебнув верхній ґудзик сорочки, яка раптом почала заважати дихати. Саме тоді його погляд упав на маленьку сріблясту шпильку біля вази з орхідеями. Він знайшов її біля порога кілька годин тому — мабуть, вона випала з волосся Бланш, коли вони зайшли до номера, — і машинально поклав на столик.

Він завмер. Здавалося б, дрібниця. Але щойно він узяв її до рук, пам’ять відкрилася сама — різко, без попередження, ніби хтось із силою смикнув за давно заховану нитку.

Перед очима зникли океан і тропічна ніч. Їх змінила інша картина: пронизливий осінній вітер, сіре небо та його улюблене старе кафе в рідному місті.

Він щойно закінчив свій перший семестр в університеті й повернувся додому на кілька днів перед зимовими іспитами. Навчання виявилося значно складнішим, ніж він очікував. Вперше в житті одних лише старань було недостатньо. Його виснажувало відчуття, що він постійно біжить за планкою, яку батько щоразу підіймає ще вище.

Він стояв у черзі по каву, машинально гортаючи телефон, коли почув знайомий голос — гучний, роздратований і до болю впізнаваний.

Флінт.

Ітан обернувся майже рефлекторно. Молодший брат стояв біля входу й так активно жестикулював, що дивом нікого не зачепив. Навпроти нього стояла дівчина.

— Я ж сказав, що не міг просто стояти й дивитися! — обурювався Флінт.

— Нейд вдарив того хлопця першим!

— Бо той був придурком!

— І це автоматично означає, що ти теж мав полізти в бійку?

— Їх було троє!

— Саме тому це була жахлива ідея!

Флінт розвів руками.

— То що я мав робити? Стояти осторонь?

— Так! Або покликати охорону! Або поліцію! Або хоч когось із мозком!

— Я не дозволив би їм побити Нейда.

— А якщо б вони побили тебе?!

Флінт закотив очі.

— Бланш, зі мною все нормально.

— Поки що нормально! А якби тобі зламали щелепу? Або руку? Або проломили голову? Це не романтичний фільм, Флінте! Люди потрапляють у лікарню через такі дурниці щодня!

Ітан ледь стримав усмішку й вперше по-справжньому подивився на неї. Руде волосся вибилося з недбалого хвоста й розліталося від вітру, щоки порожевіли від холоду. Вона стояла перед Флінтом без жодного остраху — маленька, напружена, готова вчепитися йому в горло. І дивилася на нього так, ніби він був найбільшим ідіотом на планеті.

Флінт щось гаряче доводив, але Ітан уже не слухав. Його здивувало інше: він рідко бачив брата таким. Живим. Справжнім. Не тим самовпевненим хлопцем, який грав ролі перед усім світом, а просто хлопцем, який відчайдушно намагався довести своїй дівчині, що мав рацію. Дівчина явно сердилася, проте за кожним її словом відчувалася тривога. Наче вона боялася не самої бійки, а того, що могло статися з Флінтом.