Глава 18

Ітан сидів у шкіряному кріслі приватного літака, втупившись у темне вікно. Двигуни глухо гули, розрізаючи ніч, але цей монотонний звук не заспокоював — навпаки, тиснув на скроні.

Навпроти, на вузькому дивані, сиділа Бланш. Білі шари весільної сукні спадали на сидіння, мереживо на рукавах ледь тремтіло від холодного повітря кондиціонера, а недбало згорнута фата лежала поруч, мов примара дня, який вони щойно зруйнували.

Вона мовчала. Не плакала, не кричала — лише дивилася кудись повз нього, у темряву за склом, ніби досі не вірила в те, що сталося.

Ітан провів долонею по обличчю.

Я справді це зробив.

Ще кілька годин тому він стояв у церкві, спостерігав за молодшим братом біля вівтаря й переконував себе, що впорається. Просто дочекається кінця церемонії, посміхнеться, потисне Флінту руку й скаже щось правильне, як і належить старшому братові. А потім повернеться до свого порожнього будинку, наллє віскі й змусить себе забути. Саме таким був план — розумним і дорослим.

А потім він побачив Бланш.

Не красиву наречену в розкішній сукні, якою захоплювалися гості, а справжню. Її напружені плечі, надто пряму спину й погляд, у якому не було й краплі радості. І щось у ньому тріснуло.

Коли священник почав церемонію, а Бланш завмерла поруч із Флінтом так, ніби її засудили до страти, Ітан раптом зрозумів: якщо я зараз промовчу — це теж буде мій вибір.

Він повільно підвів погляд. Бланш не рухалася. У її профілі було стільки крихкого болю, що в грудях перехопило подих.

Він не збирався закохуватися в неї. Це звучало абсурдно: дівчина його брата, наречена, яку Флінт повернув будь-якою ціною. Не його історія. Не його право.

І все ж це сталося. Повільно й підступно. Спочатку це була лише цікавість, потім — повага, а згодом усе перетворилося на катастрофу.

Бо ким він був для неї? Старшим братом її нареченого. Чоловіком, який чемно цікавився її справами й міг викликати їй водія з роботи. Не більше. І цього мало б вистачити. Але не вистачало.

Ітан прикрив очі. Найгіршим було те, що якась темна, егоїстична частина його душі чекала моменту, коли Флінт усе зіпсує. Брат завжди все ускладнював — чарівний і магнетичний, але водночас нетерплячий і власницький, він звик брати бажане, не замислюючись про наслідки. Ітан знав це краще за всіх, бо роками підчищав за ним дурощі, залишаючись стабільним і надійним.

Можливо, саме це його й зламало. Вперше в житті він захотів бути егоїстом і забрати щось собі.

Бланш ледь поворухнулася, притискаючи пальці до весільного корсета, ніби їй бракувало повітря.

Він не мав права. Але коли священник запитав, чи є хтось проти цього шлюбу, Ітан почув лише шум крові у вухах. А потім зустрівся з нею поглядом — розгубленим, зляканим і… сповненим надії. Оце його й добило. Якби вона подивилася на нього з ненавистю, усе було б простіше.

Але вона зробила крок до нього. Сама.

І тепер вони летіли в невідомість, спаливши за собою всі мости: брата, родину, репутацію.

— Ти дивишся так, ніби шкодуєш.

Ітан різко підвів голову. Бланш більше не дивилася у вікно. Її очі були червоні від утоми, але ясні й надто уважні.

— Я не… — почав він і замовк, розуміючи безглуздість брехні.

Різким рухом стягнув із волосся резинку. Темні пасма впали на плечі, а він провів пальцями крізь них, скуйовджуючи так, ніби разом із туго стягнутим хвостом намагався позбутися думок, що душили його весь день.

— Не знаю, — глухо видихнув він.

Бланш гірко, майже беззвучно всміхнулася.

— Це не дуже заспокоює.

— Я й не намагаюся тебе заспокоїти.

Запала тиша, наповнена лише рівним гулом двигунів. Бланш опустила погляд на свої руки, і Ітан мимоволі простежив за її рухом. На безіменному пальці досі блищала каблучка. Не весільна — та, яку подарував Флінт. Щось болісно штовхнуло в груди. Вона не зняла її.

— Ти ненавидиш мене? — тихо запитав він.

Вона підняла очі, явно не очікуючи такого запитання.

— Не знаю.

У її голосі не було жалю чи спроби згладити кути, і ця жорстока чесність поранила менше, ніж якби вона збрехала.

— Це справедливо, — мовив Ітан.

— Ітан… — її голос ледь затремтів. — Навіщо?

Він сухо й коротко засміявся:

— Хочеш красиву відповідь?

— Я хочу правду.

Він відкинувся на спинку крісла. Коли знову подивився на неї, його звичної стриманої маски вже не було — лише втома й небезпечна щирість.

— Бо не зміг дивитися, як ти виходиш за нього. Бланш завмерла.

— І це все?

— Ні, — він гірко всміхнувся. — Я не планував цього. Не прокидався сьогодні з наміром викрасти наречену власного брата.

— А виглядало дуже сплановано.

Вона влучила в ціль. Ітан лише кивнув, приймаючи удар: