Глава 17

До кімнати нареченого без стуку зайшов Ітан. Флінт саме натягував піджак від смокінга, а Нейд допомагав йому зав’язати метелика, безуспішно борючись із вузлом. За ескізом Іанти свідки нареченого — Нейд і Сайф — були вдягнені у кремові костюми з ліловими шийними хустками, що гармоніювали з сукнями дружок.

— Проблеми з лімузином, — кинув Ітан, ковзнувши поглядом по відображенню брата в дзеркалі. Флінт різко повернув голову:

— Монті ж домовлявся з водієм.

— Машина зламалась учора. Треба знайти іншу.

Флінт опустився на стілець, пальці нервово ковзнули по штанині — дрібний рух, що видав напругу, ретельно сховану під показною холодністю. Ітан відразу це помітив.

— У найважливіший день... — пробурмотів Флінт.

— Хочеш, знайду новий? — спитав Ітан. — Все одно не свідок.

Його голос звучав глухо, наче крізь камінь.

Флінт зиркнув на брата — різко, мов лезом.

— Я не забув, чому ти ним не став. Якби не твої залицяння, вона б не втекла.

— Помиляєшся, — тихо відповів Ітан. — Вона давно хотіла втекти.

Двері зачинилися.

Флінт втупився в підлогу — губи стиснуті, щелепи напрвжені.

— Не переймайся, — порушив тишу Нейд. — Вона тебе кохає.

— Слухай серце, — додав Сайф. — Воно підкаже правильну відповідь.

Флінт мовчав. Серце билося десь у горлі — важко й глухо, як грім, що не має куди вдарити.

За вікном дзвеніли дзвони — у другому крилі церкви готували наречену.

Бланш стояла біля високого вікна, тримаючись руками за підвіконня. Іанта саме зашнуровувала на її спині корсет ручної роботи.

— У тебе таке гарне плаття, — усміхнулася Джуна. — Ми з Нейдом ще не обговорювали наше весілля, але я теж хочу мати такий розкішний наряд.

— Можеш не сумніватися, — озвалася Іанта, зосереджено затягуючи тасьму. Бланш раз по раз смикалася від її рухів. — Я особисто візьмусь за твоє плаття.

Вона не зізнавалася, що вже давно переробила весільну сукню Кристини Хаген, яку та планувала подарувати майбутній невістці.

Бланш мовчала, терпляче витримуючи шнурівку. Літнє сонце заливало кімнату, висвітлюючи її струнку постать і сумне обличчя. Промені губилися у високо зібраних рудих кучерях. Вона скидалася на тиху, приречену наречену, яку видають заміж без її згоди.

Та якщо придивитися уважніше, було видно — це лише маска. За зовнішнім спокоєм вона ховала розгубленість. Важко було повірити, що цей день настав. Вона справді виходить заміж.

Суперечливі почуття розривали її навпіл: прекрасна церемонія, коханий поруч — і водночас чоловік, який прагне підкорити її волю.

Бланш отямилася від думок і глянула на Джуну:

— Як ти почуваєшся? — лагідно спитала вона. — Що сказала Долорес про малюка?

— Хвилинку, — скреготнула зубами Іанта, закінчуючи шнурувати корсет. Вона міцно зав’язала тасьму, виправила пишну спідницю й підійшла до Джуни. — Мені теж цікаво почути.

— З дитиною все добре, — ніжно всміхнулася Джуна. — Якщо більше відпочиватиму, то зможу спокійно виносити вагітність. Долорес сказала, що найважчими будуть останні місяці — ризик передчасних пологів. Якщо Нейд не доглядатиме мене як слід, мене покладуть у Центр на збереження.

— І що сказав Нейд? — усміхнулася Іанта, хоча відповідь вже знала.

— Він заявив просто у кабінеті Долорес, що ніяких претензій до нього не буде, бо він сам стане моєю сиділкою — і зробить це ідеально, — засміялася Джуна. — На його крик навіть Тазія прибігла.

— Я скучила за роботою, — зітхнула Бланш.

— Не хвилюйся, після медового місяця ти знову вийдеш на роботу, — заспокоїла її Іанта. — Флінт не з тих чоловіків, які тримають дружину вдома.

Боюся, коли він дізнається новину, яку я скажу під час подорожі, він вже не захоче відпускати мене на роботу… Дев’ять місяців… а потім, поки дитина підросте…

Вона знала: як би важко не було, правду доведеться сказати.

❧

Невдовзі розпочалася церемонія вінчання. Гості розсілися на лавицях по обидва боки проходу: у церкві зібралися члени родин Картрайтів і Армас, друзі Бланш і Флінта — обидві сторони були майже однаково заповнені. Біля вівтаря стояв наречений разом зі свідками.

Коли пролунав перший акорд весільного маршу, з бокового коридору, що вів до головних дверей, вийшли дві подружки нареченої з кошиками квітів. Вони засипали пелюстками центральний прохід — простий, але надзвичайно гарний ритуал.

Щойно дівчата дісталися вівтаря, з’явилася наречена. Роль батька цього дня виконував Оскар Картрайт. Колись він не схвалював вибір сина — вважав Бланш занадто імпульсивною й чужою для їхнього кола. Та за час її життя в особняку все змінилося. Коли він серйозно захворів, саме вона першою подбала про нього: сиділа біля ліжка, читала, приносила ліки, підтримувала розмовою. Вони багато говорили — про книги, музику, навіть політику. І тоді Оскар побачив у ній не просто дівчину, що підкорила серце його сина, а розумну, освічену й сильну жінку.