Глава 13

Літак рівномірно гудів, розсікаючи нічні хмари. Салон, затишний і напівтемний, нагадував швидше вітальню, ніж транспортний засіб. Шкіряні крісла, приглушене світло бра й м’яке ковдрове тепло створювали ілюзію домашнього спокою. Лише час від часу корпус здригався від потоків повітря, нагадуючи: під ними тисячі метрів порожнечі.

Іанта сиділа поруч із Сайфом. Вона поверталася у рідне місто після довгої відсутності, і ця мить мала для неї особливу вагу. Усміхнена, хоч і трохи стомлена, вона нервово стискала руку чоловіка. Сайф відповідав легким потиском — без слів, але з тією самою впевненістю, яка завжди в ньому була.

— Ну що, — нахилився він до дружини, — ти готова знову побачити все знайоме?

— Готова, — видихнула Іанта. — І водночас ні. Занадто багато змінилося.

Її голос розчинився в шумі двигунів, але очі світилися: там була і тривога, і передчуття.

На іншому боці салону спала Бланш, кутаючись у плед, а неподалік, здавалося, теж дрімали брати Картрайти. Проте лише Іанта підозрювала, що причина їхнього стану зовсім не в польоті й не в нічній втомі.

Флінт лежав напівзгорблений у кріслі, його обличчя зберігало тривожну жорсткість навіть у сні. Ітан же, здавалося, просто заплющив очі, але його пальці нервово постукували по підлокітнику, видаючи неспокій.

— Ну, і що ти така серйозна? — Іанта нахилилася до Бланш, яка саме розплющила очі й невпевнено глянула на подругу. — Ти мала б радіти, а виглядаєш так, ніби зараз зірвешся.

Бланш зітхнула й обвела поглядом салон.

— Якось усе надто складно.

Молода жінка із підозрою подивилась на сплячих Флінта й Ітана. Їй і без пояснень було зрозуміло, що саме стало причиною такої ночі, але питати в нареченого вона не наважувалася.

— Ну, і чого ти раптом така похмура? — озвалася Іанта, підштовхнувши подругу ліктем. Її очі блищали від цікавості. — Я думала, ти зрадієш моєму поверненню.

— Іанта… — Бланш зітхнула. — Усі ці приготування, новини, і я зовсім забула тобі сказати: нас виселили з квартири.

— Що? — Іанта здивовано вирячилася. — І ти кажеш про це тільки зараз?

— Не хвилюйся, твої речі в безпеці. Я подбала про них, — запевнила її Бланш.

— Та чорт із тими речами! — відмахнулася блондинка. — Де ж ти жила весь цей час?

— У родовому особняку Картрайтів, — відповіла тихо. — Але не хвилюйся, Флінт мешкав у своїй квартирі.

— От за Флінта я якраз не хвилююся, — підморгнула Іанта. — Як на мене, ви давно вже мали б… ну, ти розумієш.

Бланш з роздратуванням глянула на неї своїми зеленими очима, вже хотіла заперечити, але пригадала нічні події. Її щоки зрадницьки запалали.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки близькими ми були до цього, — прошепотіла вона.

— І що? — Іанта нахилилася ближче. — Ти його відштовхнула?

— Ні, — зніяковіло відповіла Бланш. — Це він зупинився. Сказав, що чекатиме до весілля.

Іанта майже беззвучно розсміялася, але у її погляді світилася повага.

— Ого, який джентльмен.

— Легше від цього не стало, — пробурмотіла Бланш і відвернулася.

Флінт приоткрив одне око, остерігаючись яскравого світла. На щастя, у салоні панувала напівтемрява, і він зміг розплющити очі повністю. Глуха важкість у голові та гіркота у роті видали очевидне: похмілля.

Він повільно озирнувся. Затишний інтер’єр приватного літака виглядав знайомо, але навіть тут його не полишало відчуття, ніби він чужий у власному просторі. Кожен вдих нагадував йому про вчорашню ніч, про невимовний жар у грудях і холод, яким він сам відгородився від Бланш.

Поруч, на відстані витягнутої руки, сидів Ітан. Той теж не спав — лише заплющив очі, ніби відпочивав. Проте звук ритмічного постукування пальців по підлокітнику Флінт відчував як молот по скронях.

Він завмер. Чужа тінь, що завжди була сильнішою, впевненою, бажаною в очах батька — навіть зараз, у тісному салоні літака, ця тінь здавалася більша за нього самого.

Флінт відвернувся до вікна. Йому здалося, що крізь темряву неба він бачить відображення своїх власних очей — чорних, повних сумніву й гніву.

І саме тоді він відчув м’який дотик до щоки. Рефлекторно схопив зап’ясток.

— Вибач, якщо налякала, — тихо промовила Бланш.

Її обличчя було близько, занадто близько. І не було в ньому ані звичного виклику, ані роздратування — лише щире занепокоєння. Вона простягнула йому склянку води й таблетку.

— Я приготувала аспірин, — сказала вона спокійно, наче говорила щось буденне, але в її очах відбивалася тривога.

Флінт відчув, як у грудях спалахнуло тепло, і це лякало більше за біль у скронях. Він повільно відпустив її руку. В горлі пересохло, і він, не вагаючись, ковтнув ліки. Коли вона допомогла йому зручно сісти, він відчув, як у грудях розливається несподіване тепло. Не від води, не від таблетки — від її присутності.

А потім у тиші пролунав знайомий голос:

— Як ти себе почуваєш?