Глава 12

Флінт стояв біля сходів у холі готеля, удавано спокійний, але насправді кожна секунда очікування розпалювала в ньому нетерплячість. Він машинально змахнув неіснуючу пилинку з рукава свого темно-синього костюма — єдине, що видавало внутрішню напругу, бо навіть там, де не було жодної вади, він знаходив зачіпку, аби вгамувати нерви. Його погляд ковзнув угору — там, між гостьовими галереями, вже давно повинна була з’явитися Бланш. Замість неї він бачив лише рухи інших дам у сукнях, що мерехтіли сріблом і шовком у світлі люстр.

Поруч, як завжди невимушений, тримався Ітан. Він підпирав стіну, наче йому й байдвже, але уважність його погляду видавала все. Флінт відчував це суперництво шкірою. Для нього ця ситуація скидалася на полювання: обидва вони наче хижаки, що чекають моменту, коли здобич — така беззахисна, але горда Бланш — з’явиться у полі зору.

Флінт різко зціпив зуби. «Ні, вона не здобич. І вже точно не для нього», — майнула думка, коли брат легенько підняв келих, ніби насміхаючись із нього.

У ту ж мить важкі портьєри розсунулися, і в залу ступила вона. Флінт відчув, як груди стисло, ніби хтось перехопив подих. З тіні повільно виринала постать у сукні кольору стиглої вишні. Оксамитовий обтічний силует огортав її тіло, підкреслюючи кожну лінію, наче вишуканий футляр для коштовності. Тонкі бретельки делікатно відкривали ключиці й плечі, а вишукане кольє мерехтіло м’яким світлом, додаючи нотку шляхетності.

Волосся, укладене у вінтажні хвилі, спадало до плеч та створювало ауру класичної кінодіви. Кожен її крок був точним, врівноваженим, і здавалося, що навколо неї сам простір сповільнюється, аби встигнути за її появою.

Більшість дам у залі виглядали показово розкішно, вкриті перлами та коштовностями, але саме Бланш здавалася справжньою — природною, незалежною, і водночас небезпечно красивою. Вона спускалася сходами повільно, обережно, наче кожен крок міг стати останнім, та від цього видовище лише сильніше приковувало до себе погляди.

Флінт, не відводячи очей, зробив крок уперед. Він бачив, як тремтить її рука, як на мить здригнулося підборіддя. І саме тоді, коли він майже рушив назустріч, Бланш оступилася і почала втрачати рівновагу.

Але до неї першим кинувся Ітан. Його рух був бездоганно точним, він встиг підхопити Бланш за лікоть так майстерно, що з боку це виглядало не як падіння, а наче задуманий танцювальний па.

— Ніколи ще так не лякався, — прошепотів Ітан, і його голос прозвучав надто м’яко.

Флінт відчув, як у грудях закипає лють. Його пальці напружилися, і лише самоконтроль завадив зробити крок, щоб відірвати Бланш від обіймів брата. А вона… вона ще й поклала долоню поверх Ітанової руки, подякувавши йому без слів.

Ітан підвів Бланш ближче до підніжжя сходів і, не приховуючи тріумфу, кинув у бік Флінта:

— Сподіваюся, ти приглянеш за нею далі, — його слова прозвучали невимушено, але очі видали інше — приховану докірливість і виклик.

Бланш відчула, як у ній закипає гнів. Вона й сама ледь не впала, і цей випадок став нагадуванням, наскільки крихкою може виглядати в очах оточення. Та ще більше її роздратувало те, що рятівником виявився Ітан, а не Флінт. Вона кинула на нареченого гострий, обурений погляд: «Ти мав бути поруч. Ти мав тримати мене».

Флінт, на диво, не відвернувся. Його чорні очі, зазвичай спокійні й непроникні, тепер світилися невимовним сумішшю ревнощів і сорому. Він розумів, що програв у дрібниці, але ця дрібниця різала по живому.

— Не гірше, ніж ти, брате, — холодно всміхнувся він, ховаючи емоції за маскою байдужості.

Ітан тільки ледь-ледь підняв брову, мовляв: «Справді?». Його пальці все ще тримали руку Бланш, але врешті він плавно вклав її долоню в руку Флінта. У цьому жесті було щось зухвале, наче він демонстративно передавав право на неї — і водночас нагадував, що міг би й не робити цього.

— Другий танець залишиш мені? — з яскравою усмішкою спитав Ітан, схиляючись до Бланш так близько, що вона відчула його подих.

Вона вагалася лише мить. Її ввічливість змусила відповісти:

— Звісно.

Але всередині все стискалося від двозначності ситуації. Вона знала: Флінт зараз кипить. І хоч його обличчя лишалося кам’яним, у його руці, що міцніше стискала її долоню, відчувалася справжня буря.

Коли Ітан відійшов, наче нічого не сталося, Бланш нарешті змогла вдихнути на повні груди. Проте нова напруга виникла відразу — вона залишилася сам на сам із Флінтом.

— Ти не зробила зачіску, хоча я просив, — його голос прозвучав рівно, майже монотонно, та саме це змусило її здригнутися. У ньому не було ані звинувачення, ані м’якості — тільки сухий контроль.

— Ти плутаєш прохання з наказом, — різко відповіла вона, гордо піднявши голову. — І, до речі, я спеціально зробила все інакше.

На мить у його очах спалахнуло щось тепліше, й Флінт несподівано всміхнувся.

— Це справді в твоєму стилі, ma chère.

Її серце на секунду зупинилося. Його усмішка була настільки щирою й теплою, що розтанули всі образи. Вона сама не зрозуміла, як губи склалися в усмішку у відповідь.

Він нахилився, подаючи їй лікоть.

— Прошу, мадемуазель, — промовив тихо, але так, що від цього у неї тремтіли коліна.