Глава 7

Маєток Картрайтів був схожий на фортецю: масивні кам’яні стіни, величезні вікна, парадні сходи з різьбленими перилами.

— Ласкаво прошу додому, — з іронією сказав Флінт.

— Додому? — перепитала Бланш, стискаючи підлокітник. — Це слово не пасує сюди. Швидше — тронний зал.

Він розсміявся, але в його сміху було більше металу, ніж тепла.

Коли вони увійшли в хол, простір зустрів їх відлунням кроків. На мармурових підлогах не було жодної подряпини, а на стінах висіли портрети предків, які дивилися з полотен холодними очима. Серед цього багатства Бланш почувалася гостею в музеї, а не майбутньою невісткою.

Її погляд зачепив один із портретів у золоченій рамі: сім’я Картрайтів, вимушено зібрана перед художником. Чоловік із різко окресленим підборіддям і суворими складками біля рота, жінка з гарною, але напрвженою усмішкою, і двоє хлопців — старший серйозний, молодший із нахабним вогником у погляді. Холодний, бездушний портрет, — майнула думка. Ні краплі тепла, лише демонстрація статусу.

— Красиво, правда? — спитав Флінт, іронічно звівши брови. — Хоч би що там, а мій батько завжди дбав про фасад.

— Фасад — так, — тихо відповіла Бланш. — А от родина… це питання.

Його усмішка зникла. Він, здавалось, хотів щось відповісти, але стримався, коли в хол увійшов дворецький.

— Милорд, пан та пані Картрайт, а також майстер Ітан чекають вас у їдальні.

Бланш непомітно зітхнула. Ось воно — справжній іспит.

Коли вони увійшли до столової, на мить у кімнаті запанувала тиша. Бланш відчула, як на неї дивляться всі троє, і мимоволі ковзнула поглядом по обличчях родини Картрайтів.

Першим вона зустрілася очима з Оскаром Картрайтом — тим самим чоловіком, який колись, не приховуючи презирства, вигнав її з цього дому, немов чужинку, що посміла переступити заборонену межу. Його обличчя майже не змінилося: те саме кам’яне, різке, з твердими рисами та постійно стиснутими губами. Лише сивина на скронях та глибші зморшки зраджували вік. Колись його холодний погляд паралізував її страхом, а тепер… тепер Бланш, хоч і відчувала тремтіння всередині, усвідомила: він лише людина. Старіючий, не такий вже й всемогутній.

Погляд Бланш м’яко ковзнув далі — на Маккенну. Жінка майже не постаріла: її чорне, густе волосся сяяло, а в рухах відчувалася стримана грація. Обличчя залишалося молодим і красивим, очі — уважними й теплими. Саме від неї сини успадкували вроду. Але ще важливіше — Маккенна ніколи не дивилася на Бланш зверхньо. Навпаки, колись ставилася з добротою, і навіть зараз у її усмішці було щось щире, що ненадовго розтопило крижаний клубок у грудях.

А тоді Бланш зустрілася поглядом із Ітаном — і ледь не здригнулася. Він одразу привернув увагу: немов старша, серйозніша і небезпечніша копія Флінта. Такий самий різьблений профіль, та ж краса, але інша — доросла, мужня, майже хижа. Його довге темне волосся було зібране у низький хвіст, надаючи вигляду чоловіка, який міг би стати героєм гангстерської саги. Його очі були спокійні, але настільки пронизливі, що Бланш здалося — він бачить її наскрізь.

Вона інстинктивно випрямила плечі, намагаючись виглядати впевненою, навіть якщо всередині серце шалено калатало.

Флінт стиснув її руку — і цей жест був водночас підтримкою й попередженням.

— Добрий день, батьку, матусю, брате, — його голос прозвучав занадто весело, з легким викликом.

— Взаємно, — кинув Ітан, окинувши поглядом їхні зчеплені руки.

Бланш зібрала всю свою витримку й нахилила голову у ввічливому привітанні:

— Доброго дня.

Оскар навіть не поворухнувся; його чорні очі ковзнули по ній, як холодні клинки. Вона одразу згадала, як колись цей самий погляд супроводжував її вигнання, і в грудях спалахнула ледь стримувана лють.

— Сідайте, — нарешті промовив він, і це прозвучало як вирок.

Вони розташувалися за столом. Бланш опинилася поряд із Ітаном, тоді як Флінт сів ближче до матері. На стіл поставили чай і солодощі, але ніхто не поспішав розпочати трапезу.

— Що привело тебе до нас із такою… гостею? — спитав Оскар, і голос його нагадував тріск сухих гілок.

— Не «гостя», батьку, — спокійно, але твердо відповів Флінт. — Це моя наречена.

Слова зависли в повітрі, наче розряд блискавки. Чайна ложка вислизнула з пальців Оскара й зі звоном упала на тарілку. Ітан підняв брови, а Маккенна лише здригнулася, намагаючись прикрити подив усмішкою.

— Наречена? — повторив Ітан, повернувшись до Бланш. — Це правда?

— Так, — кивнула вона, ледве стримуючи тремтіння. — Я люблю його.

Останні слова прозвучали занадто тихо, але їх вистачило, щоб Флінт задоволено усміхнувся. Для нього ця гра була перемогою, навіть якщо правда лишалася за межами сцени.

Оскар нахилився вперед, його голос став грізним:

— Флінт, я попереджав тебе…

— Батьку, — холодно перебив син, — ми вже все вирішили.

Настала тиша. Лише цокання годинника відбивало секунди цього сімейного спектаклю.